Читать «Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)» онлайн - страница 37

Та, третя, печера - справжнiй лабiринт. Ходити по нiй страшнувато. Вiн сам там був лише двiчi. Першого разу - ще хлопчиськом. Коли привiв сюди групу червоних партизанiв.

- Можливо, їх захопили в полон? - запитав я, пригадавши, що дiд Курун не знав, як склалася доля тих бiйцiв, i враз уявив собi, як тут вiдбувається запеклий бiй.

- Можливо, - стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: - Нi, не може бути, щоб захопили. В печерi це не так легко зробити. Я помiчаю слiди будь-якого бою. Навiть бiйки звiрiв. Але нi тодi, нi потiм, уже навiдуючись сюди досвiдченим мисливцем, нiяких слiдiв бою не виявив.

- А якщо їх захопили зненацька? - мовив Чингiс.

- Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, - заперечив Роман. - До того ж, увiйти до печери можна було тiльки iз смолоскипами.

- А якщо всi спали? - знову заговорив я. - Адже буває таке, що, потомленi...

- Буває, звичайно, всiляко, - неохоче погодився Роман. - Але все одно...

- Нема чого сперечатися, - втрутився Орест. - Єдине, на чому ми зiйдемося, - що до всiх давнiх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанiв.

Я глянув на Вiчного Мисливця. Вiн сидiв собi на каменi i незворушно вдивлявся у попелясту далечiнь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але промiння його вже червонило вершину схилу, просiваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребенi.

- Ну що, час iти, - першим порушив мовчання Роман Чорногора.

- Час, - пiдтримав Орест, що саме оглядав западину неподалiк печери.

Старий мовчки пiдвiвся i пiдняв рушницю, котра лежала поруч на каменi. Я перехопив погляд Чингiса, що сидiв оплiч мене.

- Це та, яку дiд має подарувати тобi? - стиха запитав його.

- Нi, що ти?! Цю вiн нiкому не подарує. Купив менi нову. Але сказав, що зможу взяти її тодi, коли закiнчу школу... Тобто стану справжнiм мисливцем i пiду в тайгу з мисливською артiллю.

- I ти ще жодного разу не стрiляв з неї?

- З неї - жодного, - стенув плечима Чингiс. - Але весь час мрiю про це. З iнших, звичайно, стрiляв.

- Невже збираєшся все життя прожити в тайзi?

- Хiба це погано?

- Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звiра, спати десь бiля вогнищ. Я так не змiг би.

- Змiг би, - плеснув мене по плечi Чингiс. - Просто ти ще жодного разу не був на полюваннi. Якби побував, обов'язково сподобалося б.

- Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? - запитав Роман, видобуваючи з речового мiшка, одного на всiх, ще два лiхтарики i клубок мотузки. - Пiшли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.

17.

За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стiни i стелю променями лiхтарикiв. Нiбито нiчого цiкавого. Стiни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помiтна була кiптява. Посеред печери стояло три великi каменi, мiж якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кiлька сухих гiлок, але вирiшили розкласти своє вогнище у третiй печерi, до якої дорослi погодилися взяти i нас iз Чингiсом. Прохiд туди був досить високий - навiть Роман Чорногора мiг iти, не згинаючись - але дуже вузький i звивистий. В окремих мiсцях ми ледве протискувалися боком мiж рапатим камiнням.