Читать «Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)» онлайн - страница 38

Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долiвка нагадувала манеж, тiльки що завалений дрiбним камiнням. А пiдпирало склепiння печери, може, з двадцять кам'яних "стовпiв", що стояли попiд стiнами i мiж якими було безлiч усiляких ходiв. Однi закiнчувалися тупиками, утворюючи невеличкi печерки, iншi вели кудись у незвiдь гiрського хребта, й невiдомо куди мали б привести нас.

- I цю печеру вважали мало не святою? - розчаровано запитав Роман, закiнчивши огляд пiдземелля.

- Так, цю, - незворушно пiдтвердив Вiчний Мисливець, розводячи на майданчику мiж кам'яними брилами невеличке вогнище. Кiлька сухих гiлок вiн прихопив iз собою. - Називали її стiйбищем шамана. I допускалися сюди тiльки старiйшини племенi та найсмiливiшi й наймудрiшi мисливцi. Сидячи на цьому каменi, можна було побачити i танок шамана. Вiн танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тiнь.

- Як це? - не зрозумiв я.

Чингiс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пiзно.

- На тiнь, - повторив старий. Тепер, коли у печерi спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничiшою.

Я сторожко роззирнувся. У мороцi печери Роман, Орест i Чингiс теж зникли. Вiд них лишилися тiльки тiнi. Уся печера здавалася заполоненою безлiччю тiней. Чесно зiзнаюся: менi стало моторошно.

Тим часом Орест та Роман переходили вiд одного заглиблення у стiнi до другого, намагаючись виявити перехiд до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нiчого не знаходили.

- Не треба нiчого шукати, - мовив їм Вiчний Мисливець. - Я знаю хiд до головної печери шаманiв, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбiльшою таємницею мiсцевих шаманiв, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокi вороги з пiвдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племенi, привiв його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив iз печери в печеру, понадiвавши на голови шкiрянi мiшки, щоб нiхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, iшли за шаманом, наче слiпцi за поводирем. Потiм так само виводив їх звiдси.

- I бiльше нiхто не знав ходу? - здивувався Роман.

- Старшi люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тiльки один.

- I не пробували вiдшукати два iншi?

- Я не мав для цього часу, - стенув плечима старий. - Аян Курун завжди був на полюваннi. Бiлку стрiляв. Оленя стрiляв. Усе життя полювання.

- Невже їх справдi так важко вiдшукати? - мовив я, пiдсiдаючи до вогню.

- Неважко, - стиха мовив старий. - Є давнiй мудрий спосiб. Ось гляньте.

Вiн вийняв з багаття двi палаючi гiлки, i пiдiйшов до найближчого отвору.

- Бачите: полум'я рiвне. А тепер пiдiйдiть сюди.

Слiдом за старим ми зайшли за найдальшi стовпи. У виямку, що вiдкривався за ним, виднiлося чотири вузенькi проходи. Старий пiднiс свiй смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад i почало мерехтiти й гаснути.