Читать «За чарівною квіткою» онлайн - страница 25
Олесь Бердник
Діти заніміли на місці від несподіванки і переляку. Але ж їх Коля попереджав, що мусять бути чудеса і страхи, і вони побороли в собі бажання тікати. Цікавість пересилила страх.
— Вася! А хто розпалив цей огонь?.. — обізвалася Юлька. Очі в неї були круглі, обличчя в світлі вогнища позеленіло.
Вася мовчки знизав плечима. Всі озирнулися навколо. Ні душі! Тільки похмуро шумить лісова хаща та десь недалеко мирно кумкають жаби. І це кумкання чомусь відразу заспокоїло дітей. Полум’я спокійно палахкотіло, ніхто не з’являвся з кущів, не було чути ніяких голосів чи звуків, незвичних для слуху. Вася рушив з місця, обережно обійшов навколо вогнища, простягнув до нього руку.
— Не пече, — здивовано сказав він.
Сеня і Юлька теж зацікавились, спробували. Справді, полум’я було холодним, хоча й освітлювало землю, кущі. Хто ж його розпалив?
— Може, крикнемо? — несміливо запропонував Сеня. — Той, хто розпалив, не може бути далеко…
— Тихо! — злякалась Юлька. — Звідки ти знаєш, хто це розпалив! Може, це…
— Хто — чорт? — насмішкувато обізвався Вася, хоч у самого тьохнуло серце.
— А що ж ти думаєш?
— Ех ти, піонерка!
— Що піонерка? — образилась Юлька. — Он подивись!..
Вона показувала пальцем на руду кручу, що нависала над багаттям. Там була викарбована в глині велетенська стріла, яка показувала вістрям униз. Вася придивився до незвичайної стріли. Вона, безумовно, була вирізана дуже давно, бо ледве виднілась в слабкому промінні вогнища.
Вася поглянув на друзів. В їх очах світились цікавість і страх.
— Ну? Що тепер скажеш? — радо запитала дівчинка. — Це я побачила!
— Може, це лісовик запалив огонь? — ледве чутно сказав Вася.
— Який лісовик? — витріщив очі Сеня. Волосся на його голові почало підійматися вгору. Вій боявся навіть оглянутися.
— Господар лісу, — пояснив Вася. Юлька стверджуюче кивнула.
— Нема лісовиків, — тремтячи, заперечив Сеня, — Нам у школі говорили…
— Тихо, — перебив його Вася. — В школі, в школі!.. Багато ти розумієш! А квітка, а вогонь, а оця стріла!
Сеня зіщулився. Незвичайність пригод, які вони пережили цієї ночі, змушувала забути про реальний світ. Химерні образи водяників, русалок серед ночі, в густому лісі, біля невідомо ким запаленого вогнища уже здавалися не вигадкою, а таємничими, насправді існуючими істотами…
Першою отямилася Юлька. Вона навшпиньки підбігла до кручі, обережно провела пальцем по заглибині дивної стріли, захоплено подивилася на хлопців.
— А куди показує ця стріла? — запитала вона. — Може, тут щось цікаве є? Може, тут і є скарб?
— Копайте! — раптом пролунав над головами дітей дивний металічний голос. Юлька від несподіванки впала на землю. Сеня скрикнув. Вася присів і подивився вгору. Там нікого не було!
— Це… це не ви крикнули? — прошепотів поблідлими губами Вася.
— Ні, — озвався Сеня. Його тіпала пропасниця.
— Копайте! — знову пролунав спокійний голос.
— А… а хто ви? — запитав Вася, заїкаючись, не знаючи, куди звертатися. — Де ви?..
Відповіді не було.
Юлька, почувши дивну розмову, встала з землі, винувато підійшла до Васі.