Читать «За чарівною квіткою» онлайн - страница 23
Олесь Бердник
— Пора! — прошепотів Вася…
Обидва хлопці одягнули на себе теплі куртки, бо ніч могла бути холодною. Вася хотів спочатку йти босим, але Сеня умовив його взутися: поночі можна було наколоти ноги… За хвилину хлопці вже вискочили за ворота, взявши з собою лопатку.
Незабаром вони підкралися до трьох сосен, спустилися в бурчак. Юлька ждала там.
— Батько мене попередив, що буде прив’язувати до ліжка, коли я ще раз піду вночі у ліс, — засміялась дівчинка. — А я, знаєте, що зробила?.. Поклала під ковдру велику таку ляльку з кожуха, а сама сюди!
— Хитра, — похвалив Сеня.
Вася нетерпляче махнув рукою.
— Треба поспішати. Вже одинадцята година. Ми можемо не втрапити до лисячих нір…
— Тут я знаю, — запевнила Юлька. — Сто раз ходила…
Вилізши з бурчака, діти пішли покрученою стежкою між дерев. З кожною секундою темнішало. Десь далеко, очевидно в селі, тьохкав соловей. В темноті ухнув пугач. Сеня схопив Васю за руку, спіткнувшись об корінь.
— Не спіши, — попросив він.
— Боїшся? — огризнувся Вася. — І коли я тебе одучу боятися?..
— Тихо, хлопці, — озвалася Юлька. — Ми вже біля нір.
Вони зайшли в таку гущавину, що стало зовсім темно. Внизу, в долині, загавкала лисиця тонким противним голосом. Мабуть, вона почула людський дух. Вася зупинився на краю широкої галявини. Тут дерева були зрубані, від них залишилися тільки товсті трухляві пеньки.
— Коля говорив, що треба ждати тут, — прошепотів Вася. — Бачите, яка тут папороть, мов ліс! Сідайте на землю і дивіться…
Юлька зірвала пучок трави, понюхала.
— Фіалки, — здивувалась вона. — На, понюхай!..
— Я тебе понюхаю, — розсердився Вася. — Дивись за квіточкою…
Юля ображено одвернулась.
— Ще ж дванадцятої години нема!..
— Ну й що ж! Готуйтесь!.. І пам’ятайте, що які б страхи не з’явились — не бійтесь, не тікайте. Пам’ятаєте, що говорив Коля? Юлька, не побоїшся?
— Я? — сплюнула дівчинка. — Ха!
Це в неї було ознакою найбільшої зневаги.
— Вірю, вірю, — заспокоїв її Вася. — А ти, Сеню?..
— По… постараюсь, — заїкаючись, промимрив Сеня.
— Гляди, — пригрозив Вася. — А то я з тобою тоді порахуюсь по-своєму!..
Над лісом попливли далекі мелодичні звуки дзвону. Діти насторожились. Здавалось, ніби тьма насунулась, придушила їх до землі. В уяві мимоволі виникли казкові привиди бабусиної легенди. Юлька притиснулася до хлопців. Її рука легенько дрижала. Сеня не дихав.
— Вісім… дев’ять… десять… — схвильовано рахував Вася. Нарешті ударила дванадцята година!
— Північ! — здавленим голосом прошепотіла Юлька.
І в ту ж мить посеред галявини спалахнуло яскраве світло. Сеня скрикнув. Над кущами папороті піднялося щось подібне до пучка вогню, замерехтіло різними барвами.
— Вона! — несамовито крикнув Вася.
— Кара, марати́! Квіточко, лети! Кара, марати́! Квіточко, лети! — навперебій загукали діти.
«…ти …ти …ти!» покотилася похмура луна попід високими дубами і завмерла в долині.