Читать «Академія пана Ляпки» онлайн - страница 33

Ми заздрісно дивилися на пана Ляпку, а він не міг натішитися картинами, що їх зафіксувало його око, побувавши на Місяці.

Та ось пан Ляпка заспокоївся і сказав:

— Казка про мешканців Місяця затьмарить усі казки на світі! Ви тільки майте терпіння.

— А може, ви розкажете її зараз, пане професор? — запропонував Анастазі.

— На все свій час! — відповів пан Ляпка.— Тим паче, казкам. А тепер ходімо обідати. Після обіду я прочитаю вам сон, що наснився Адасеві Незгодці.

Почувши про це, хлопці дуже зраділи. Ми швиденько пообідали й зібралися в шкільному залі.

Пан Ляпка сів на кафедру, розгорнув грубу книжку, в якій було зібрано кращі сни, й почав читати:

Сон про сім склянок.

Мені снилось, що я прокинувся.

Пан Ляпка обернув усі стільці, столи, ослінчики, ліжка, вішалки, шафи та інші речі на хлопчиків, отож усіх нас стало понад сто душ.

— Сьогодні ми поїдемо в Китай,— повідомив пан Ляпка.

Я визирнув у вікно. На подвір'ї стояв маленький поїзд, злагоджений із сірникових коробочок, а за паровоза правив блакитний емальований чайник. Він був на колесах, і з нього валувала пара.

Ми сіли до вагончиків, і, хоч як це дивно, всі помістилися.

Пан Ляпка осідлав чайника, й поїзд дав сигнал рушати.

Раптом небо вкрила велетенська хмара. Налетів страшний вітер і перевернув усі вагони, тобто сірникові коробочки.

Надходила страшна гроза.

Тоді я подався до кухні, дістав із буфета сім склянок, поставив на тацю, витяг із комірчини стару драбину й виніс усе це на подвір'я.

Пара, що валувала з чайника, сягала хмари. Хмара загрозливо росла на очах, і пан Ляпка даремне намагався заткнути носик чайника пальцем.

— Адасю, порятуй мого поїзда! — вигукнув пан Ляпка, підстрибуючи разом із кришкою чайника.

Я прихилив драбину до стіни й, тримаючи лівою

рукою тацю із склянками, подерся на дах академії.

Коли я виліз на найвищий щабель, драбина раптом видовжилась, сперлася на хмару, і я легко дістався до неї рукою.

Я взяв ложку,— її я теж прихопив на кухні,— й заходився подрібнювати хмару.

У першу склянку я зібрав дощ, у другу зшкріб і зсипав сніг. Третю склянку я виповнив градом, четверту — громом, п'яту — блискавкою, шосту — вітром.

Так у склянках опинилась уся хмара, я зібрав її з неба, як збирають вершки з молока, й небо зразу проясніло.

Я тільки не розумів, навіщо мені сьома склянка.

Коли я спустився додолу, поїзда вже не було. Хлопці перетворилися на срібні виделки й лежали рядочком на землі.

Тільки пан Ляпка й досі сидів верхи на чайникові, силкуючись заткнути йому носика.

Я поставив тацю з сімома склянками на траву й накрив хустинкою, як роблять факіри в цирку.

— Що ж ти наробив! — закричав пан Ляпка.— Ти вкрав хмару. Тепер ніколи не буде ні дощу, ні снігу, ба навіть вітру. Ми загинемо від посухи й спеки.

Я позирнув у небо. На ньому не було ані хмарини. І тут я збагнув, що це не небо, а блакитний емальований чайник, точнісінько такий, як і той, що на ньому сидить пан Ляпка, тільки набагато більший. Із чайника на землю струменіло сонячне проміння, певніше, золотий окріп. Спека ставала нестерпна.