Читать «Академія пана Ляпки» онлайн - страница 35

Я вилучив мить, поставив склянку в буфет і хряснув дверцятами.

Саме тут я й прокинувся.

Біля мого ліжка стояв уже справжній пан Ляпка. Він роздивлявся моє сонне люстерко й, посмикуючи брови, бурмотів:

— Сон про сім склянок... Сон про сім склянок. Ну й ну!»

********************************Анатоль і Алойзі********************************

У вересні не вщухали зливи. Ми не витикали носа з дому, гратися в парку й на майданчику стало зовсім неможливо. Пан Ляпка був похмурий, мовчазний. Одне слово, в академії запанувала нудьга.

Якось увечері пан Ляпка сказав, що не може жити без метеликів та квіток, отож лягатиме спати раніше.

Ми з ним попрощалися й собі подались до покоїв.

— Мені нудно,— зітхнув один з Альфредів.

— Як на мене,— раптом сказав Артур,— пана Ляпку спіткало нещастя. Ви помітили, що він став менший на зріст?

— Авжеж, авжеж! — підтакнув один з Антоніїв.— Пан Ляпка поменшав.

— А може, вийшла з ладу його чарівна помпочка? — висловив здогад Анастазі.

Я не пристав до розмови. Мені дуже хотілося спати. Я ліг у ліжко й зразу ж заснув.

Мені наснилося, що я молоток і пан Ляпка розбиває мною всі мої ґудзики. Молоток грюкав на всю академію. Я прокинувся, але удари молотка й далі лунали у вухах. Я прислухався і збагнув, що стукіт долинав із парку і що хтось гамселить у браму.

Я розбудив Анастазі, й ми, накинувши плащі, присвічуючи ліхтариками, вибігли надвір. За брамою стояв перукар Філіп із двома незнайомими хлопцями. Всі троє були мокрі як хлющі. Анастазі відчинив браму і впустив нічних гостей.

— Знайомтеся! Нові учні пана Ляпки! — сказав Філіп і зареготав.— Майбутня гордість славнозвісної академії, ха-ха! Одного звуть Анатоль, другого Алойзі. Обоє на «А», ха-ха! Анатолю, привітайся, хай побачать, що ти ґречний хлопчик!

Один із хлопців уклонився і сказав:

— Я Анатоль Кукуріку. А це мій менший брат Алойзі.— Він кивнув на другого хлопчину, якого вони з Філіпом тримали попідруки.

— Дуже приємно познайомитись,— ввічливо сказав Анастазі.— Але чого нам стояти під дощем? Заходьте, будь ласка.

Ми скинули мокрі плащі в передпокої. Анастазі провів гостей до їдальні. Очевидно, вони дуже стомилися, бо Алойзі, погойдуючись у кріслі, як китайський болванчик, зразу ж заснув.

Філіп сказав, що хотів привести хлоп'ят увечері, але довго блукав і тільки опівночі втрапив на Шоколадну вулицю.

— Ви, мабуть, зголодніли? — запитав я.— Отож піду розбуджу пана Ляпку й доповім, що ви прийшли.

— Так, так, неодмінно розбуди пана Ляпку! — вигукнув Філіп і знову зареготав.— Я наготував для нього свіжих веснянок, ха-ха! Адже ви хочете побачити пана Ляпку, ха-ха! Чи не так, Анатолю?

— Це для мене неабияка честь,— ввічливо відповів хлопчик.

Я чимдуж побіг нагору й постукав у двері спальні пана Ляпки. Ніхто не подав голосу. Я постукав сильніше. Знову тихо. Тоді я постукав утретє. Пан Ляпка й далі спав чи просто не хотів відповідати. Я шарпнув двері. Вони були замкнені. Я загрюкав уже щосили, сподіваючись розбудити Матеуша. Та мені ніхто не відповів.