Читать «Азіатський аероліт» онлайн - страница 76
Іван Ковтун
Ерґе стис губи. Очі заблищали злісно. Він твердо зробив ще крок до фотелю й став поруч професора.
- Ви брешете, - кинув він з притиском, - я змушу вас показати ті шматки. Ви ж забрали їх у Сам... - Ерґе зрозумів, що в запалі розкриває Самборського, недоладно увірвав фразу.
- Що, у кого? - підвівся Горський. - У кого?
Ерґе нічого не відповів. Йому було все одно, він не міг володіти ані думками, ані рухами.
- Чуєте, сволото продажна, я змушу вас! - скрикнув він.
Горський, мовчки одвів очі вбік.
- Ви од мене не почуєте жодного слова, - відказав з огидою.
Важкий, брутальний удар кулака повернув голову Горського. На підлогу з дзенькотом упали шкельця окулярів.
І тоді ж несподівано позаду хтось різко рвонув і розчинив двері кабіни.
Ерґе від несподіванки здригнув і крутнувся до дверей. До нього бліда, з блискучими злими очима, наближалася Ґіна.
- Як ти смієш так поводитись? - ледве вимовила вона слова. - Як ти смієш?
Ерґе випростався й загородив їй дорогу.
- Прошу вийти з кабіни, - грубо зупинив він дружину.
Та, тремтюча від злости, зупинилася проти нього, хотіла щось вимовити, мабуть, не змогла, розмахнулася й соковито ляснула Ерґе по щоці.
Ерґе від несподіванки одхитнувся назад. На лівій крейдяній щоці, зарожевіла тьмяна пляма! Швидко прибрала форми долоні.
Він не вимовив і слова, бо не встиг отямитись, як на порозі з’явився Трудлер. Лице йому було розгублене. Він пальцем поманув до себе Ерґе. Коли той наблизився, зашепотів щось йому на вухо. До Ґіни й Горського зі слів Трудлера долетіло лише одно слово: «Втік».
* *
*
Все це нагадувало скоріше дивовижний сон. Не вірилося. Знемога, голод, жах підсилювали це почуття, й Аскольд, лягаючи відпочити, боявся, що вже більше не зможе підвестися з зеленого привабливого моху.
Трапилося все раптово й дивовижно.
Третього дня по тому, як їх ув’язнили, його перевели у другу хижку, нашвидкуруч збудовану загоном. З яких міркувань перевели його, він і сам не міг зрозуміти, мабуть, боялися, щоб дядько й небіж не змовились, як поводити себе на допиті.
Хижка була збудована з величезних дерев, з міцними дверима, тікати з неї було годі й думати.
Щоб якось скористати час, він спав годинами. Якщо набридало, ходив з кутка в куток, по тому знову лягав, затуляв очі, знову засипав. Губив почуття часу - здавалося йому, промайнуло безліч днів. Почував, що нудота всотується в усі клітини молодого неспокійного організму. Щоб якось розважити себе після сну, крокував з кутка в куток, наспівуючи, насвистуючи всі знайомі арії, пісеньки, фокстроти.
Співати ніхто не забороняв, очевидно, охорони біля хижки не було.
Того дня в нього йшла «прем’єра» «Мікадо». Аскольд довго й ретельно готувався до неї, пригадуючи в пам’яті всі мелодії оперети.
«Прем’єра» почалася легко, вчасно й чудесно. Але раптом, коли він почав на ввесь голос «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», - раптом брязнув засув, і двері хижки широко розчинились.