Читать «Азіатський аероліт» онлайн - страница 72
Іван Ковтун
Професор постукав ще раз, вже дужче й настирливіше. Знову мовчанка. Вона дратувала, бо добре знав, що за дверима стоїть вартовий. Гримнув утретє вже кулаком і зі злістю вигукнув:
- Слухайте, ви!
- Чого тобі? - непривітно озвався грубий голос.
- Можете відповідати пристойніше, коли до вас звертаються.
- Тебе не спитав, як відповідати.
- Мерзотник!
Професор вилаявся, постояв трохи й тремтячим кулаком почав знову гатити у двері. Од ударів болюче щеміло тіло, біль ще дужче дратував і викликав безсиле обурення.
Вартовому, мабуть, набрид грюкіт, і він поблажливо запитав:
- Ну, чого?
- Негайно викличне вашого начальника, чи як його там величаєте?
- Ого-го чого забажав.
- Чуєте, негайно, я маю до нього справу.
- Яку справу?
- Не ваше діло, покличте.
- Сам прийде, якщо треба буде.
Вартовий сказав останню фразу спокійно й байдуже, і вже скільки професор не грюкав у двері, він не вимовив і слова.
Стомлений вкрай і знервований, Горський зрозумів, що грюкотом все одне не допоможеш - пішов геть од дверей до помосту.
Намацав рукою дошки й одежу, сів, посидів трохи. Згодом схилив на руки голову. Задрімав.
До тями його повернув чийсь обережний дотик руки. Звів голову, силкуючись розгледіти будь-що в темряві. Але враз струм світла од кишенькового ліхтарика засліпив йому очі. Тривожно запитав:
- Хто це?
- Пробачте, - пролунав близько над його головою сухий голос, - ви, здається, кликали мене?
- Кликав, але, власне, хто ви?
- Керівник загону.
Горський силкувався розгледіти лице особи, що стояла біля нього, але світло ліхтаря засліпляло зір. Простяг руку до чола, затулив долонею очі.
- Прошу, одведіть убік світло.
Незнайомий загасив ліхтарик, але професор довго не міг розгледіти його обличчя. І лише згодом, напруживши зір в напівтемряві, вхопив оком худорляве обличчя, блискучі очі.
По павзі незнайомий ввічливо звернувся до Горського:
- До того ж ще й сам бажав мати з вами розмову.
- Дуже вдячний з такої ласки, - насмішкувато відказав професор.
…………………………………………………………………………………………………………………………….
Після темряви очі враз болюче засліпило денне світло. Горський, прикриваючи долонею окуляри, зупинився, почав оглядатися на всі боки. І чим далі дивився, тим глибше вираз обурення, а разом безмірного здивовання залягав у всі риски його лиця.
Місцевість важко було впізнати - звалені дерева на полі зараз лежали рівними квадратовими купами. Над головними кратерами підносилися вгору смоки, бурави. Деякі з них уже працювали. Біля них сновигали люди. Збоку, ліворуч, біля високої й міцно збудованої, правда, нашвидкуруч, причепної щогли, тихо погойдувались дирижаблі.
Професор зблід. Уперся очима в Ерґе:
- Що це значить, я не розумію?
Той у відповідь посміхнувся:
- Бачте, я господар цієї місцевости. Моя власність, розумієте?
- Ваша власність?!
- Вас так вражає це слово?
Горський нічого не відповів і, похиливши голову, пішов услід за Ерґе, що вів його у напрямі дирижаблів. Підійшли до гвинтової драбини. Ерґе ввічливим рухом запропонував професорові підвестись нагору.