Читать «Азіатський аероліт» онлайн - страница 53
Іван Ковтун
- Тягніть! - несамовито скрикнув Самборський.
Марич щосили вхопив линву й потяг до себе.
В цю мить почув, як хтось його гукає. Підвів голову і побачив на скелі Аскольда. Оператор, вимахуючи роздратовано руками, гукав:
- Товаришу Маричу, вбік, убік, я ж вас прошу! Кадр мені псуєте!
Марич, як загіпнотизований, одійшов у бік.
- Ось так! - радо вигукнув Аскольд, і схопив ручку апарата. Крутив і радісно гукав до дядька, що тримаючись за линву, плів до берега. - Дядю, дядю голову вище! Ось так! Ще трішечки! Ще! Дякую!
На березі професор здригнув, нервово засміявся. Марич здер з нього мокрий одяг і накинув доху. Професор мовчки вдячно потиснув руку, простяг долоню до чола, натрапив несподівано на окуляри. Знову нервово засміявся і здивовано промовив:
- Ви тільки погляньте, окуляри мої цілі! От оказія!
* *
*
Несподівано за скелястим горбом, де експедиція мала пристати до берега, виринули чорна пластата будівля і гостроверхий тунгуський чум. Горський підвівся, пильно поглянув уперед і здивовано знизав плечима.
- Дивно... біля самої ущелини... так далеко, - промовив він сам до себе й зараз же наказав правити човни до зимовника.
Звідти, мабуть, помітили човни, бо від чуму відокремились дві постаті й почали наближатися до берега.
Хазяї зимовника, - присадкуватий косоокий тунгус, з понівеченим віспою обличчям, у кудлатій подраній шапці, і росіянин, молодий парняга років двадцяти трьох, безвусий, з обвітреним бордовим обличчям, - здивовано дивились на незнайомих гостей, але охоче взялися витягувати човни. За роботою отак розбалакались і познайомились.
Тунгус, широко посміхаючись тонкими гострими губами, тикав собі пальцем у груди, довго повторював одну фразу ламаною мовою:
- Аванька Лючетан, люче, Аванька Лючетан. Олень... мислівство...
Хлопець суворо пояснив:
- Тунгусом Лючетаном зовуть його. Живе з оленів та мисливства.
- А ти з ним живеш, чи як? - здивовано й собі запитав Горський.
- Я вроді як син йому, - охоче, але суворо одповів парубок. - Батько мій тут десь колись багатющу розсип золота знайшов, та попользуватися не встиг - ведмідь на полюванні його порішив, я тоді малюком був.
Парубок помовчавши, хитнув у бік тунгуса головою.
- Так він мене вроді як за дитину взяв.
- А як же з золотом? - з усмішкою запитав Марич.
Хлопець повернувся до нього, недовірливо окинув зором і притишено буркнув:
- В секреті татко держав. Тепер я шукаю. А ви що, теж по золото?
- Е ні! Ми по камінь «небесний» їдемо. Чув може, на Великій Трясовинні впав?
Парубок насупив брови, повернувшись до тунгуса, проказав йому декілька незрозумілих слів. У того враз жахно розтулилися очі і він, сполохано озираючи всіх, вигукнув:
- Огда! Ой диво, диво! Тайгу валив, тайгу кінчав. Огда тайгу палив!
Горський з усмішкою поклав ліву руку на плече тунгусові, а правою вказав на ущелину, що тяглася чорною смугою геть на північ. Тунгус замовк.