Читать «Азіатський аероліт» онлайн - страница 31

- Боже мій, що трапилося? Міс Марич, невже ви хочете знеславити «Колумбію»?! Одну, одну пісеньку, лише одну. Невеличку, одну! Сьогодні ж у нас вершечки Нью-Йорку. Не вірю й вірити не хочу! За три хвилини я знову буду тут і певний, що міс Марич буде вже одягнута.

Він вибіг заклопотано геть.

Елі мовчки стояла і готовно тримала одяг. Ґіна чула, як у голові стукала настирлива думка: «як тоскно, як тоскно».

Служниця обережно почала натягувати на ноги золоті черевички, - ноги міс були в’ялі й безвольні.

...Чорним проваллям здавалася глибока знайома зала. Ґіна підійшла до самого краю й, здавалося, зробити крок - й полетиш у безодню. Ніби простягся безмежний океан, а он десь блимає далекий вогник пароплава. На думку спала вулична популярна пісенька про Мезі й капітана Джо. І несподівано навіть для самої себе, Ґіна заспівала цю пісеньку про те, як Мезі побачила на пристані капітана Джо, побачила й заплакала з радости. Потім капітан Джо посміхнувся Мезі, й вона заплакала від щастя, а як капітан Джо рушив у похід - Мезі заплакала з горя.

Тихий болісний кінцевий акорд пісні ліг у чорній залі. І тої ж хвилини чорне провалля вибухнуло людським нестриманим ревом задоволення, шаленими оплесками, дикими вигуками. Чемні, тактовні джентльмени перегиналися через стільці, борт лож, крісел, широко розтуляли роти, вилучаючи згуки задоволення. Зала бушувала, зала буквально ревла з радости.

Як же, неймовірно, нечувано! Талант! Прекрасна Реґіна Марич сьогодні так безподібно співала, так безподібно схлипувала, так безподібно з її очей текли справжні непідробні сльози!

Оглушена оплесками, болісно посміхаючись, Ґіна нетвердою ходою зникла за лаштунками. Позаду бушували оплески, вигуки, рев. Такого успіху вона зазнала перший раз у житті.

У вбиральні сіла проти величезного, на всю стіну, люстра, байдуже спостерігала, як з очей випливали по одній прозорі, криштальні сльози. «Як тоскно, як болюче, яка порожнеча».

У люстрі помітила похилену постать Елі, худенькі плечі служниці часто здригували - вона теж плакала. І несподівано близькою, ніжною стала ця тиха, худенька дівчина. Ґіна тихо повернула до неї голову.

- Ви плачете, Елі?

Дівчина схлипнула.

- Так, міс.

- Значить, Елі, ви теж кохали?

- Так, міс.

- І вам було болюче.

- Так міс - він не кохав мене.

Ґіна втерла сльози й собі схлипнула по-дитячому.

- А мені, Елі, гірше - він кохав мене.

Елі вражено подивилась на міс, вона аж ніяк не розуміла своєї пані.

____________

ЧАСТИНА ДРУГА

Двадцять три (та ще й неповних) роки, кріпкий, тренований організм, весела непосидюща вдача плюс травень і кохання хоч не хоч зобов’язали Аскольда бути стовідсотковим оптимістом.

Та й де тому в біса песимізму братися, коли всі м’язи переповнено нестриманою молодою силою, а в русяво-кучерявій голові тисячі планів і проектів, і всі бажання й перспективи стоять близько й чітко, перед самісіньким носом, здається - простяг руку й готово - усі бажання в цупких молодих пальцях.

А до всього цього над містом розтаборився травень і Аскольд не сьогодні-завтра мусить одружитись. Останні дні він ходив як наелектризований цією думкою, що, йдучи вулицею, починав ні з того ні з сього посміхатися людям, яких уперше бачив.