Читать «Азіатський аероліт» онлайн - страница 30

- Джо, хлопчику мій, не сумуй!

- Фіфі, нащо ховаєш очі, ай-ай-ай, хіба можна плакати!

- Я надішлю телеграму!

- Джо, хлопчику мій, слухайся маму, шануйся!

- Ключі в комоді, ключі в комоді!

По той бік пароплава лежала Гудзонова затока, густо всіяна катерами, паромами, яхтами. Туди ніхто не повертав зору, очі всіх були прип’яті до пристані.

Марич, заштовханий неспокійним, роздратованим натовпом, не помічав гамору й метушні. Щохвилини виймав годинника, дивився, не помічаючи цифр на циферблаті, й повторював сам собі вперто й суворо:

- П’ятнадцять хвилин, п’ятнадцять хвилин.

Стрілка спокійно й невблаганно перейшла вже давно - п’ять. «П’ятнадцять хвилин, п’ятнадцять хвилин, - нервово вистукувала думка, - п’ятнадцять хвилин».

Перший сигнал підсилив гамір, метушню й напруженість. З трьох чорних димарів пішов шматками, схожий на бавовну, пухкий дим.

Ґіни не було. Даремно напружував зір, повертався на всі боки, безсоромно вдивлявся в жіночі обличчя - даремно. Тіло охопили шалені тоскні обійми, вони роздушили зарані виготований, накреслений розумом план останньої зустрічі.

Піднявся крутими сходами, як після хвороби, важко було підводити ноги, не вірилося самому собі. На палубі підійшов до борту, здригнув і подав корпус уперед.

До пристані скажено підскочило авто, з нього прожогом вистрибнула жіноча знайома постать, скоріше інстинктивно впізнав, що це Ґіна.

Пізно! «Мажестик» здригнув. Біля бортів зашуміла вода й лягла рудою прірвою між пароплавом і пристанню.

У біноклі бачив широко розтулені очі, вони швидко, як у тумані, зникли, й постать танула й губила обриси.

Далеко позаду лишились доки, щогли кораблів, Бруклінський міст і Нью-Йорк вдалині здавався скелястим островом.

Марич сліпо дивився вперед, нічого не бачачи, нічого не помічаючи. Він навіть не помітив, як за хвилину до відходу пароплава слідом за авто, що привезло Ґіну, примчало друге авто, з нього легко вихопився середнього зросту запізнілий пасажир з невеличкою брунатного кольору валізкою й, коли вже піднімали трап, він ловко й сміливо під оплески публіки стрибнув через воду на сходи пароплава.

* *

*

Ґіна нетвердо увійшла до своєї вбиральні й важко сіла на канапку. У залі шалів джаз. В убиральню долітали роз’єднані високі ноти й гул барабану. Голова стомлено впала на руки.

«Колумбія» тонула в електричній зливі різнобарвного вогню. Світлові реклами полум’яно креслили одне лише слово «Колумбія», «Колумбія», «Колумбія».

Джаз шалів. Здавалося, гуде хуртовина, виє нелюдським стогоном, точнісінько так, як вісім років тому в глухій тайзі. І також здається, що навколо простяглася страшна холодна порожнеча.

Ґіна здригнула. Напроти стояла тиха служниця:

- Міс, вам пора одягатись. Дозвольте принести одяг.

Звела очі й похитала головою:

- Ні, Елі, не треба. Я сьогодні не вийду на сцену.

Еліне лице пересмикнув жах: «Що говорить міс? Міс божевільна!»

За хвилину вбіг зляканий директор: