Читать «Азіатський аероліт» онлайн - страница 22

Глибоко замислився. Чи не вперше міг спокійно, ніби збоку, як спостерігач, глянути на себе і свої почуття.

І сам собі в думках, спокійно й безжально говорив.

- Повороту ж нема. Ось подивись добре - немає. І зустріч - зайва була. Ну що ж, звичайно, приємно згадати минуле, приємно відчути почуття молодих років, але ж що з того?! І знов же таки - поїдеш додому, і що ж, і знов повезеш у дорогу нудьгу й неприємну біль? І чи не краще стиснути міцно оті внутрішні охи - до біса послати думки про поворот - бо повороту ж немає. І це не так уже й страшно й важко.

Умовляв сам себе й почував, що почуття безвихідности глушило нервовість й солодку нудьгу.

Вже біля Нью-Йорку порішив, що через тиждень рушить обов’язково з Америки, накреслив у думках, як твердо стисне їй наостанку руку й поставить над тим, що минуло, твердо й свідомо, крапку.

Зітхнув, як після важкого й відповідального завдання, й узяв у руки газету, що лежала забута збоку.

Розгорнув надвоє й здивовано розтулив очі, побачивши на сторінці свій портрет.

* *

*

Нью-йоркська преса ще день тому дістала телеграфні відомості про експедицію Горського, й всі вечірні газети присвятили цьому чимало місця, солоденько співчуваючи вченому, мовляв, сердешний професор - хіба можна на якихось десяток тисяч карбованців дістатися в таєжні джунглі й дослідити надзвичайно цікаве явище. А міщанська газетка «Затишок» навіть ні з того ні з сього бовкнула: варвари, більшовики - двадцять років ховали від всього світу цінне для науки явище - от мовляв і поміркуйте про стан науки в розбещеній країні. Ах, ах - який жах! Спокійніші газети вмістили лише телеграфне повідомлення й портрети Горського й Марича - додавши, що помічник голови експедиції зараз перебував в Нью-Йорку.

У готелі товстий з рудими баками швайцар поважно схилив голову, побачивши Марича й шанобливо (він читав ранішні газети) промовив:

- Містера так бажали бачити репортери - тільки й чути ці дні було: «Містер Марич у себе?», «Містер Марич не повернувся?», «Містер Марич сьогодні повернеться?»

І швайцар гордо посміхався - певний того, що сказав більшовикові приємну звістку, а до того ж він зовсім не таким уявляв собі заокеанських страшних людей.

І дійсно, не встиг Марич переодягтися після ванни, як біля дверей почувся настирливий стук.

У кімнату не ввійшла, а пролізла довгаста людина з русявою ріденькою борідкою й, ніби балансуючи на хисткій дошці, наблизилася до Марича.

Згинаючи гнучкий корпус, схиливши підхалимно голову вбік, людина оскалила рідкі зуби й карамельна посмішка скривила їй рота.

- Кореспондент - «Голос Емігранта», - заговорив, не пускаючи з губ посмішки, швидко й підлабузливо чистою російською мовою. - Гадаю, громадянинові Маричу знайома ця назва? Два слова для газети не відмовте? Бачу, шановний громадянин Марич здивований, що я говорю російською мовою? - Людина ще ширше оскалила зуби й ще дужчим каскадом слів почала бомбардувати Марича. - Блудний син своєї батьківщини, хе-хе-хе, нічого не поробиш. Я відверто, без каяття - воля судьби! Ми помилилися - хоч не в усьому, й тому мусимо нести, так би мовити, кару. Цілком відверто - тяжко іноді, надзвичайно тяжко, особливо при зустрічі з земляками.