Читать «Азіатський аероліт» онлайн - страница 15

Вловивши здивований Маричів погляд, Ерґе випростався й рвучко приклав долоню до тім’я й так низько, що затулив очі.

- Проклята перевтома, найменше напруження викликає гострий біль, - проказав він згодом поволі й стомлено. - З вами цього не трапляється?

В цей час сигнал сповістив, що пора знов рушити до зали. Ерґе хутко підвівся з стільця й, знов мило посміхаючись, простяг руку:

- Прошу пробачення, мушу йти. Розумієте, все ж таки якась туга за Росією. І тому несказанно радієш кожній зустрічі з земляками. На все добре. Дуже радий буду бачити вас у себе, - проказав він, швидко тиснучи руку, й наприкінці просто додав: - І Ґіна буде рада вашій візиті.

І ще раз стиснувши руку, він рівним кроком пішов до зали.

* *

*

Ґіна Марич (дівоче прізвище Реґіна Войтоловська) під час розпуки й туги часто й собі міркувала над тими ж питаннями, що й Марич. Але для неї вони ніколи не ставали так гостро й болюче. Навпаки, коли згадувала минулі роки, то її овівала приємна зажура й вона з насолодою пригадувала деталі подій, що проходили в далекім непривітнім Сибіру. Пригадувала й марила як про чудесний і химерний сон.

І Марича згадувала з тою ж приємною тугою й ніжністю, а часом і докором, докором собі, бо почувала, що принесла несподівано й незаслужено любому й незграбному милому Віктору глибокий біль і образу. Тому часто до ніжної туги тихо підступало неясне й невиразне каяття, й вередливо з’являлася думка - побачити Віктора, приголубити його, милого й незграбного, втомити ласками й вимолити пробачення за болі й образу.

Зустріч відбулася, також несподівано, але Ґіна марила не про таку, коли дізналася, що Марич в Нью-Йорку. Ось уже три дні, як вона відчуває, що не може звільнитися від нового нудного й болючого почуття й всі думки кружляють навколо подій, що давно минули й повернутися, в усякому разі, не можуть.

Сьогодні тоскний біль став ще ущіпливіший і нудніший. Повернувшись з мюзик-голу, Ґіна зайшла до своєї відпочивальні й мовчки, не роздягаючись, лягла на широке масивне, з червоного дерева, ліжко. Потім випросталась горілиць з ногами на шовкову дорогу ковдру, без думок вдивляючись у чорну й, здавалося, глибоку безодню - стелю. Голова обважніла й тіло ніби відокремилося й стало нечутливим, і речі кімнати втратили свою реальність, усе потонуло в хиткій безодній темряві.

Заболіли широко відкриті очі, й Ґіна важко стулила вії, і ніби ось поруч на екрані стало чітко й ясно далеке минуле, що вже, здавалося, втратило фарби й суцільність.

...Єдина донька дідича-поляка - Войтоловського, яку всі вважали ще за вередливу свавільну дівчинку, одного ранку повідомила батьків, що вона виходить заміж за засланця-студента й негайно покидає Петербург. Батьки було розгубилися, спочатку прийнявши це за жарт доньки, але коли побачили, що це не жарти, силоміць хотіли примусити доньку залишити свої химерні думки.

Нічого не допомогло - ні сльози, ні загрози, ні прокльони - донька, спродавши всі свої цінності (численні подарунки тітусь, матусь, дядьків, кузенів) і проклята батьками, рушила до району ленських золотих промислів, куди етапним порядком пішов її молодий студент, що, правда, нічогісінько не знав про наміри своєї палкої нареченої (пригадавши це, Ґіна посміхнулася й подумала: «Боже мій, яка я дурненька була»).