Читать «Повiя» онлайн - страница 322

- Не пiзнаю, - одказала. - Хто ж ви така будете?

- Не диво. Мене увесь свiт не пiзнає. Пусти, бога ради, перегрiтись у хату та там i побачиш.

- Iдiть. Чого ж? Мiсце не засядете, - каже Мар'я, здiймаючи вiдро, мов iграшку.

Разом увiйшли у сiни, у хату. Чисто всюди, прибрано - гарно очам дивитися, а теплинь у хатi - ай дзвонко!

- Здорова у хатi, - привiталася Христя.

- Здоровi, - одказала Мар'я.

- Хто там такий? Свої чи чужi? - обiзвався з печi чоловiчий голос.

- Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужi. Якась жiнка чи дiвка мене пiзнає, а я нiяк не пригадаю хто. Проситься перегрiтися.

- Що ж, можна. У хатi тепло. На печi зовсiм душно, хай йому всячина, - спускаючись з печi, каже Сидiр.

- Було б довше лежати, - регочеться Мар'я.

- А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? - повернувся Сидiр до Христi. - Роздягайся та, коли змерзла, лiзь на пiч.

Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самi очi, чи нi? Як його показати людям свiй покалiчений вид!

- Не пiзнаєте, поки сама не признаюся, - несмiло мовить Христя, скидаючи рядно.

- Ото! - скрикнув Сидiр. - А нiс то одморозила чи хто одкусив?

- Одморозила, - хрипко крiзь сльози одказала Христя. Сидiр замовк, Мар'я уп'ялася очима - як не продивиться.

- Оже ти менi по знаку, - замовила вона. - I голос знайомий, десь я чула i саму десь бачила, та не пiзнаю.

- Рубця знаєте?

- Ну?

- Ми служили у його.

- Христя?! - скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.

- Боже ж мiй! Де ж се ти була? Вiдкiля й куди простуєш? Христя мовчала.

- Яка ж се Христя? - поспитався Сидiр.

- Та ти не знаєш. З Мар'янiвки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегрiватись.

- За царя Гороха, значить? - чухаючись, одказав Сидiр.

- За царя Гороха. Iди, лишень, скотину напувать, бо час i обiдати.

- Та се ж i збираюся, - тягнучи кожух з жердки, одказує Сидiр. Сидiр не забарився вдягтися i вийшов. Мар'я i Христя зосталися самi. Христя присiла на полу коло печi, похнюпилася. Вона боялася пiдвести голову, показати Мар'i своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собi вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу i одвернеться: кругле Христине лице з дiркою посеред носа i крайком невеличкої кульки на кiнцi так її непривiтно вражає. Вона догадується, вiд чого то, та боїться поспитатися.

- Куди ж се тебе бог несе? - перемогла себе Мар'я.

- Додому.

- До якого дому! У Мар'янiвку?

- Еге ж.

I знову помовкли.

- Хто ж там, рiд який зостався? - не скоро знову пита Мар'я.

- Не знаю, чи рiд є який. Хата батькiвська зосталася. Розмова знову загнулася.

- Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. - Христя мовчала. - Так оце й я. Спасибi боговi, що прибрав свекруху. Тепер у нас i мир, i лад. От уже третiй год живемо - лайки не почуєш.

- Старе забулося? - тихо поспиталася Христя.

- Нехай йому! Не згадуй. Самiй страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би i ти, додому iдеш, а, певне, за собою несеш багато споминок.

- Ох, багато! - зiтхнула Христя.