Читать «Повiя» онлайн - страница 324

Христя додала ходи. Тепер нiч, нiхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усi обляжуть, бо завтра свято - недiля, нiхто нiчого звечора не робить. От хiба тiльки молодеча збереться у досвiтчаної матерi погуляти. Христя згадала вечорницi своєї молодої пори, згадала подруг-дiвчат, згадала хлопцiв, хто за ким припадав-побивався… Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так i майорить, вона чує знайомi голоси, жарти, регiт… Вона не примiчала того, куди i як вона iде, їй здається, що вона на досвiтки бiжить. I вона все скорiше та скорiше ступає… рипотять її ступнi по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тiлу, грiє… думки здiймаються в головi, все то веселi та безжурнi, легкi та одраднi. А нiч спускається на землю все бiльше та бiльше, мороком кругом окриває бiлi поля, темнота застилає дальнi краї. Бiлий шлях лежить, мов льодина, синiє, а кругом по полю блищать, наче квiточки усякi, iскорки: i жовтi, i синi, i зеленi. То зорi виграють своїм свiтом по снiгу - Христя не йде, а бiжить. Рип за рипом рип, рип i рип!.. I зливається той рип ув один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випале, трiсне земля вiд морозу i роздається той гук у холодному повiтрi. Христя кинеться i знову йде.

Довго їй прийшлося iти, поки зачула вона дальнi заводи собак. О слава богу, коли не Мар'янiвка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги її немилосердно нили, а за пальцi кусався мороз. З зводи собачi все ближче та ближче. Ось i хату видно. Темно усюди, нiгде не свiтнеться, а заводи чуються далi. Певно, це хтось виселивсь на край i Христя минула хату. Ось щось зачорнiло перед нею, високо здiймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. Мар'янiвська церква! Слава богу! Сюди через майдан по лiву руч i їх хата стояла, тепер шинок жидiв. Христя перехрестилася i пiшла.

Видно, було вже пiзно, бо нiгде по хатах не свiтилося. Христю бiля огородiв, де вона проходила, тiльки стрiвали i проводили однi собаки. Як усе перемiнилося. Колись це голий був майдан, а от тепер застроїлося, улицi стали. Чи пiзна, лиш, вона своє мiсце? "Та се ж i воно!" - скрикнула, зостановившись перед довгою-довгою хатою по один бiк з людським житвом, по другий - з крамницею. "Бач, бiсiв жид, чого тут не набудував на чужому добрi!" - думала вона, радiючи i сподiваючись, що це все незабаром її буде.

Вона пiдiйшла пiд вiкно i постукала. Брязкiт намерзлої шибки гулко роздався в морозному повiтрi, собаки, зачувши, завалували. - Хто там? - донiсся з хати голос.

- Пустiть.

- Кого пусти? Чого? - чується жидiвський голос. Аж ось щось десь рипнуло, щось загарчало. Дверi на улицю розчинилися, i в їх чорну прорiху просунулася жидiвська борода.