Читать «Повiя» онлайн - страница 321

По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволi, червоно пiднялося з-за гори i, блискуче та ясне, поплило по чистому небi. Свiт його, падаючи на бiлий снiг, вiдбивався, двоївся, троївся, пiднiмався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золотi зайчики так i носилися в морозному повiтрi. А й мороз прижарив - аж скалки скачуть, аж кипить! Вiн наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподiване? Кликав на помiч свого непосидючого брата-вiтра i лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чiплявся iнеєм по лiсах, вигонив шишаки iз стрiх, малював усякi вiзерунки по шибках… Ще Христi не доводилося бути на такому морозi - крiзь її лати вiн добрався до тiла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очi докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. Христя нi на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося i танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагрiти задубiлi ноги. Христя i танцювала, i пускалася сама з собою наввипередки, i, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далi та далi. Тиха надiя пiд латками у серцi пiдганяла її уперед, манила у Мар'янiвку: тут i голод, i холод, i страждання далекого шляху, зате там на добрi та в теплi…

Була обiдня пора. Иосипенковi хутори забовванiли здалi, обставленi кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по свiту? Зайти перегрiтись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрiнутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї i тепер, певно, перегрiє i нагодує. А Христi вже хочеться їсти; не снiдавши вона вийшла, та нiчого було й снiдати. Христя приспiчила чимдуж: i голод, i холод, i нетерплячка бачити Мар'ю пiдганяли її. Вона ближче до Мар'янiвки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькiй юпчинi тягне воду з колодязя… Скрипить i гуде журавель, пiдiймаючи угору своє пiвколесо та чималу довбню пiд напором дебелої руки на ключину. Ось i пiднявся угору i знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля i не забариться сховатися в хату. А хто ж її вiд собак проведе?.. Тут собаки такi злi! Швидше, швидше!

Христя добiгає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло i лице молодицi, бiлебiле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь її наносить на мене.

- Map'е, здорова була! - крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набiк, повернула з повним вiдром до хати.

- Мар'е! Не чуєш?! - гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад.

- Пiдожди! Проведи вiд собаки!

Мар'я поставила вiдро на снiгу i, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обiрвану старчиху, що гукала її.

- Здорова, кажу, була. Не пiзнаєш? - пiдходячи до Мар'ї, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима.