Читать «Повiя» онлайн - страница 319

Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврiє. Серед полу коло його Марина зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.

- Ти й ще досi не лягала, Марино? - спитала подруги.

- Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.

- То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.

- Швидко повинно б свiтати.

- Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.

- Куди?

- Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.

- По такому холоду? Вибрала путь!

- А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?

- А в Мар'янiвцi де?

- А своя хата.

- Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.

- Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.

- Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?

- А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.

- Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас - общество й передало ваш надiл другому.

- Ти шуткуєш, Марино? - виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.

- Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?

Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.

- Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся! - сказала Марина. Христя зiтхнула i одвернулася.

- Коли мов передали - Здiр прийме.

- Нащо ти Здоров здалася? Посадить хiба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на її безносся.

- Що ж менi робити на свiтi? - безнадiйно спитала вона.

- Що ж робити? Нiчого вже не вдiєш.

I Марина, i Христя - обидвi задумалися… Перед Христею стояло безнадiйне скитания - вiдплата за тi розкошi, якi приходилося пережити, голод i холод далекого шляху, а бог знає - може, де i смерть нагла пiд тином… Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.

- Так нiчого, кажеш? - позеленiвши, спитала Христя.

- Нiчого… Отак, як бач!

I знову обидвi задумалися… Сiрий ранок пробивався крiзь намерзлi шибки у хату, свiтло почало тусквiти… Христя пiдвелася i почала одягатись. Марина сидiла, мов скам'янiла або у неї рiч одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.

- Прощай, Марино, спасибi, що перегрiла.

- Прощай, Христе! Поклонися рiднiй сторонi.

Привiталися, i Христя пiшла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до мiсця, або хто її прибив. Уже зовсiм розсвiло, свiт бiлий носиться по хатi, а Марина сидить коло свiтла i не примiчає, що воно вже не свiтить їй, а бiльше чадить. Чи не од того чаду заболiла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на свiтло, погасила i побралася на пiч спати, мов уночi не доспала.

А Христя пiшла i пiшла, не озираючись, не оглядаючись на те мiсто, що пiдняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нiзащо не викарабкатись. Вона бiльше думала про Мар'янiвку, коли i як вона до тьопається до неї i чи знайде хоч там захист. Перед нею степ i степ - скiльки оком скинеш, покритий бiлим снiгом, i тiльки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрiнеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилiсок, у котрому i гiлля не знать - гайвороння. Недалеко вiд сiл стрiвалися i люди: той iде з мiста, той - до млина, а мине село - знову степ рiвний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вiтер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на буртi i, пiднявшись угору, полетить геть.