Читать «Львів. Вишні. Дощі (збірка)» онлайн - страница 88

Я погодилась, і вона написала мені в блокноті свою адресу.

Наш голова Кулик також дав свою електронку з тим же проханням.

Тим часом Анжела Зірка вже жваво роздавала автографи, зайнявши моє місце біля журнального столика. Люди купували саме її книжки.

А чого я хотіла? Її поетичні збірки коштували по десять гривень, а на моїй фентезі стояла ціна — сорок. Нічого особистого, чиста економіка. Слава Богу, що пізніше, на Форумі у Львові, книжка таки мала деякий успіх.

З такими спогадами я сіла на вокзальну лавочку. Година, ще ціла година попереду. Холодно. З-під високої стелі відлунюють оголошення. Зусібіч — шерех і нерозбірливе ремствування багатьох голосів. Подрімати чи що?

Але із заплющеними очима ще гірше. Виринає образ Анжели, багатоликий, різноманітний. За кілька років я бачила її і блондинкою, і рудою. Останнім часом вона стала темноволосою. Не красуня, але завдяки косметиці яскрава й примітна. Можливо, занадто. Середнього зросту, міцненька, ловкенька, моторна. Вона часто змінювала зовнішність, але внутрішньо не мінялась. Міцний характер, іде по життю, наче важкий танк. І чує лише себе…

Хай їй грець!

Починаю порпатися в сумці. Беру телефон. Нові повідомлення у «Viber». І сюди дісталися картинки з горезвісних «Однокласників» з банальними висловлюваннями невідомо кого. «Никогда не оборачивайся назад: там все без изменений», «Коли мені важко, я кажу собі: якщо здамся, легше не стане», «Не буває в житті чорних і білих смуг. Воно схоже на шахову дошку — квадратиками. І від нас залежить, куди ступити».

Від мене залежало, чи їхати зранку на вокзал?

Так. Просто я не вмію казати «ні». Це не проблема Анжели, це моя проблема.

І тільки від мене залежить, що робитиму далі.

Я взяла в руку телефон і пішла фотографувати вокзал. Він і справді красивий! І всередині вийшли хороші кадри, і зовні. Потім фотографувала ранковий готичний собор Ольги та Єльжбети і ледь встигла повернутись перед прибуттям потяга. У Львові я вже втретє, але раніше милуватися архітектурою й фотографувати часу не було.

Анжела приїхала-таки саме в п’ятому вагоні. Заяскравіла рожевим плащем. Витягла на платформу велику фіолетову валізу на коліщатках, пузату сумку, помальовану Ейфелевими вежами, і на додачу — рюкзак.

— Привіт, привіт, львів’янко!

Коротке чорне каре зробило її схожою на Ірину Спалько з фільму про Індіану Джонса.

— Я не львів’янка, — відповіла я. — А що це ти так навантажилась?

— Та хочу трохи книжок спродати. Може, роздарую.

Рюкзак здався мені найменшим, і я взяла його. Але Анжела не дрімала:

— Зажди, зажди! Я ж із сумкою не зможу валізу везти. Понеси її ти, а я рюкзак на спину прилаштую… Отак. Знаєш, я навряд чи з цим усім до готелю доберуся. Доведеться взяти таксі.

Я поправила на плечі ремінця від своєї торбинки і взяла правицею її сумку. Важкенька!

— Як же ти з дому доїхала?

— Та ж до потяга бойфренд довіз.

Значить, у неї вже не громадянський шлюб із Олегом, а якийсь бойфренд.