Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 68

Ще один стовп виринає мов з-під землі. Удар. Кермо вгрузає в груди, роздираючи куртку і шкіру. Дзенькіт скла. Це останнє, що вловлює моя свідомість, огортаючись густим мороком…

… Ніч. Світло фар. Назустріч, неначе танцюючи, біжать білі берізки. Промайнули і зникли. А мечі світла вже вихоплюють спуск до мосту.

З мовчазним докором хитнулася назустріч обпалена верхівка дерева. Чорний клубочок важко злітає з неї. То ворона, злякавшись світла, шугнула в ніч.

Навіщо я знову мчу назустріч власній загибелі? Зараз загальмую, вимкну запалювання.

Та зринають спогади про наречену. Про ніжність, що світиться в прозорих мочках її вух, про тонку, ніби на мармурі, блакитну жилку на скроні. Якщо я впораюсь із завданням, то одержу винагороду і ми зможемо нарешті одружитись, поїдемо до теплого моря, до пальм. Будемо лежати поруч на гарячому піску, лежати нерухомо, в жагучій млості. Нерухомість — ось про що я мрію! Вона необхідна мені хоча б на деякий час, щоб стерти з пам’яті мигтіння стовпів і будинків.

Іноді я заздрю самому собі — такому, яким був двадцять чотири роки тому. Тоді моє життя тільки починалося, мені було тепло й затишно у материнському лоні. Я був захищений від цього світу ураганів і шалених швидкостей, від заздрісників, недоброзичливців, від ворогів і друзів, від усіх, хто мені щось наказує і примушує щось робити. І коли я нарешті оженюся, коли народиться мій син, йому спочатку буде так само тепло й затишно.

Та все це тільки мрії. Щоб вони здійснилися, треба мчати крізь злякану ніч, розрізаючи її на нерівні частини ножицями променів. Треба витискати з двигуна, із шасі, з передач усі їхні резерви, треба випробувати не лише конструкцію, але й сам метал на міцність.

Я не просто гонщик-спортсмен, а водій-випробувач. Перевіряю дослідні зразки автомобіля в різних режимах, щоб конструктор міг внести необхідні зміни в модель.

Ніч, неначе кажан, безшумно летить просто на мене, розправивши чорні крила. Вона намагається заколисати і приспати мене, приглушити тривогу, а разом з нею й готовність приймати миттєві рішення.

Колона машин мчить назустріч. Фари засліплюють. Вмикаю й вимикаю світло. Встигаю помітити, що міст раптово закінчується, обривається, неначе зрізаний ножем. Попереду — безодня. Лечу в неї разом з машиною. Удар. Пітьма…

… На екрані моєї пам’яті, десь у самісінькому куточку, світиться блакитне віконце, всередині якого миготять тіні. Невиразні, розпливчасті… Та все ж я згадую десятки своїх смертей, біль, що їх супроводжує, такий пекучий, для якого й назви годі придумати.

… Машина виїхала на галявину. Двигун чмихнув, завив, знову чмихнув і захлинувся. Доводиться вилізати.

Сморід трупів, що переповнили траншеї. Величезна спина з випнутими лопатками, нерухомі клуби м’язів. Немов обвуглена гілка, з купи тіл стирчить рука. Не до речі згадую дівчину з вологими від полуниць устами, із запахом тієї духмяної ягоди, з тонкою, як на мармурі, жилкою на скроні…

Вона казала: «Я дуже хочу прийти до тебе сьогодні, та от невдача — саме сьогодні в подруги день народження». Вона думала — дурненька! — що я вірю їй. Та я вже був не настільки юний і недосвідчений, щоб не знати банальної життєвої істини: якщо дуже хочеш прийти — прийдеш. І я здогадувався, що в неї є хтось інший і вона піде на побачення до нього. Здогадувався і — сумнівався, гнав здогади подалі від себе.