Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 67
Олександр Тесленко
— Істина є одна! Чуєте? Вона існує…
— Це знову я — Деббі Холл, Ей-бі-бі, «Доброго ранку, Метрополіє!». Перепрошуємо за невеличку паузу в нашій передачі. Як ви вже зрозуміли, наукове шарлатанство все ще процвітає серед певної категорії університетських учених. А жаль. У задумі винаходу Істини все-таки щось є… І як прекрасно, що існує телебачення, існує корпорація Ей-бі-бі, яка допомагає своїм телеглядачам хоч на мить повірити в існування Істини! Як каже стародавня приказка, якщо це й неправда, то добре придумано.
ДУМКА
І
Дорога, що в’ється гвинтом по схилу, стрімко пірнає в ущелину. Злякано вищать гальма. Шлунок злітає кудись аж під горло, слина стає гіркою. Чи то кермо упирається в підборіддя, чи підборіддя — в кермо.
Попереду виростають, зачудовано пропливають мимо блідо-сірі обриси скель.
Ніби змія, сичить під колесами дорога, запаморочливо петляючи над безоднею. Кермо стає неслухняним, слизьким, як риба. М’які подушки сидіння в одну мить тверднуть, у них невідь звідки з’являються тверді кути, впиваються в тіло. Нараз тіло на мить зависає в порожнечі.
Падіння — зліт — падіння. Невагомість — перевантаження. Всередині все обривається. Легені стиснуті обручами ребер. Немає чим дихати…
Не розумію, як мені ще вдається втримати кермо. Очі автоматично фіксують шлях. Зелені пагорки то підстрибують, то опускаються.
Бетонка скінчилась, починається степ. Машина дрібно підскакує, від чого нудота підкочується аж до горла.
Куди я їду?
Не знаю.
Чому не змінюю маршруту?
Теж не знаю.
В пам’яті зринає обличчя з тонкими злими губами.
— Не раджу випробувати цю машину. Виграш великий, та завеликий і ризик. Усе, що ви робите, ви повинні робити з поправкою на те… — Очі його прицілилися, глянули просто в мої, вкололи гострим поглядом, тонкі губи вигнулися, завершили удар: — з поправкою на те, що ви невдаха.
Ну що ж, це я знаю без його підказки. Занадто добре знаю. В інших випробувачів є хоч перерви, є нормальне людське життя. У мене його немає. Щодня одне й те саме. Збагатитися я міг би вже давно. Та зупинити цю несамовиту гонку чомусь не можу.
Якась невблаганна сила з шаленою швидкістю жене мене вперед.
Нарешті знову виїжджаю на асфальт. Збільшую швидкість. Крутий поворот — і вмить тверднуть подушки сидіння. З правого боку на мене летить будинок. Одночасно в голову лізуть слова: «З поправкою на те…»
Господи, тільки б прогнати із свідомості цю фразу — розпечену скалку! Або хоча б не продовжувати її. Пам’ять, стій!
Вивертаю кермо — будинок промайнув мимо.
Ліворуч дерево — кидаю машину в другий бік.
«З поправкою на те, що…» Далі не згадувати!
Зненацька попереду виростає стовп — ковток повітря каменем застрягає в горлі. Невже й цього разу врятуюсь? Якби ж не ця проклята фраза, яку загнали в мій мозок. Загнали, мов отруєний кинджал.
«… з поправкою на те, що ви…» Так знищують конкурентів.
Неймовірним зусиллям волі примушую себе думати про інше — про матір, яка чекає на моє повернення. Якщо мене не стане, життя втратить для неї будь-який сенс. Із чотирьох її дітей живим лишився тільки я. Єдина надія. Хоча б заради матері я повинен жити.
