Читать «Сучасне фантастичне оповідання» онлайн - страница 61

Вторувавши нащадкам Першошлях до Голубої планети, ми вертали додому. Далеко позаду лишилася прекрасна оаза — Розуму, що спинався, тягся до невеличкого світила, робив перші несміливі спроби самопізнання. Незвичний і водночас такий чудовий світ… Розум лише пробуджувався на крихітному острівці життя, котрий ніжно голубили золотаві промені світла.

Ставши мимовільними свідками народження Інтелекту в німоті Ночі, серед холодного полум’я Пітьми, ми поклялися, що донесемо одноплемінникам розповідь про тих, кого зустріли на шляху Пізнання.

… Ми стояли перед Командиром, подивовані його несподіваним викликом. Він мовчки увімкнув Обсерватор. У центрі сфероїдного екрана розтікалася червона пляма: майже по курсу народжувалося нове світило. Байдуже до всіх. Навіть до Пітьми. Але минав час, і воно, щасливе своєю появою серед чорного Безгоміння, простягало промені-мацаки, вітаючись з Безмежжям. Та не лише вітання несли ці промені. Було в них і лихо для тих, хто випадково траплявся на їхньому шляху. Мов знавіснілі, убивчі промені мчали до Голубої планети.

Ще одна загадка Безгоміння. Жорстока й підступна, яка означала смерть для прекрасної оази Всесвіту, загибель усього живого в ній, кінець розумного начала.

— Зневага до Життя й Розуму повинна бути покарана. — Наставник пильно дивився на нас. — Якщо навіть доведеться заплатити дорогою ціною…

Ми були готові стати на перешкоді смертельній небезпеці, що загрожувала посестрі. Всі як один дали згоду стати на герць з Підступом і Небезпекою.

… Навігатор проклав новий курс, Механік зробив усе необхідне, щоб Корабель зміг захистити своїм громаддям Голубу планету. Командир віддавав чіткі накази. Я мав покинути Корабель. Опікун повинен турбуватися, аби Пам’ять про Вершників, впокорювачів Безгоміння донести іншим.

Я залишив Корабель.

Десь далеко-далеко голубіло Життя…

Сліпучо-вогняний спалах. У моїх очах потьмарилося. Інстинктивно затулив руками обличчя… Нестерпне відчуття самотності заполонило серце, міцно вклякло в мене…

Дзелень, дзелень, дзелень… Тисячі дзвіночків закалатали в моєму мозку. Затуманеним поглядом обвів кабінет. Зумерить телефонний апарат. Але я не поспішаю підняти слухавку.

Повільно обертається платівка. «Шурх, шурх», — невдоволено скаржиться голка, виписуючи концентричні кола (у «Феніксі» був поламаний автостоп). Я підвівся і, перехилившись через стіл, вимкнув звукознімач. Але й після того продовжував жити в далекому світі. Відблиски пережитого ще палахкотіли в моїй свідомості. Тамуючи хвилювання, вдруге поставив голку.

Із стереогучномовців бризнули акорди багатоголосої мелодії. Стрімкої, бурхливої. Це була інша музика. Зовсім не та… Сучасна інструментальна обробка. Багата акустична палітра, несподівані звукові ефекти, пронизливі дисонанси, синтезовані електронною апаратурою, навіть оддалік не нагадували щойно пережитого, почутого.

Я взяв до рук платівку. Нічого особливого: звичайний диск-гігант. Щоправда, на кружальцях паперових наклейок жодної інформації про твір, його виконавців. Лиш коротке: «Метагалактика».