Читать «Третій варіант» онлайн - страница 27

Вода продовжувала клекотіти, і на поверхні з’являлися то хвіст кашалота, то щупальці кальмара, то чиясь темна спина. А ми стояли й дивилися, мов зачаровані, на бій морських потвор, які не звертали на нас ніякої уваги.

Що примусило мене глянути вниз, у воду, — я й досі не можу збагнути. Але й тепер, коли вже минуло багато років, згадую той момент з хвилюванням: він визначив мою дальшу долю як вченого, хоч це й може здатися дещо неймовірним.

Я глянув тоді у воду — і здригнувся: з зеленої глибини, навскіс, просто до кашалота і кальмара мчала з шаленою швидкістю якась тварина. Я бачив її не довше двох секунд, але вона вразила уяву, вкарбувалася в пам’ять з точністю фотографії, і мені навіть сьогодні ввижається страшна потвора.

Чудовисько нагадувало торпеду. Темне-темне, з плавцем на спині, воно мало завдовжки не менш як десять метрів. Хвіст потвори був поставлений вертикально, як у риб, а видовжена морда переходила у довгий прямий дзьоб.

— Касатка! — вигукнув поруч мене старший механік, але страховище вже зникло.

І зараз же припинилася боротьба кашалота з кальмаром, щез бурун на поверхні океану, а через хвилину ми побачили кашалота, що виринув метрів за двісті від нас. Буксир увійшов у широку кров’яну пляму, що розходилася на місці смертельної сутички. Усі ми перехилялися через борт і стежили, як повільно занурюється тіло загиблого кальмара. Поринаючи у воду, воно весь час здригалося, неначе хтось шматував труп знизу.

— Касатка! — повторив старший механік. — Навіть кашалоти її бояться. Оце справді звір!

Я, проте, знав, що не касатка прогнала кашалота й захопила його здобич. Це зробив хтось інший — якийсь невідомий мешканець океану, мабуть, ще страшніший і сильніший. Там, у глибині, він почув запах крові і помчав угору…

Моряки ще довго згадували подробиці бою, а я відійшов убік і сів на кормі. У мене було таке почуття, ніби десь уже доводилося бачити це страхіття, та я не міг пригадати, де саме й коли. І ще мені здавалося, що чудовиську, яке промайнуло переді мною і зникло, чогось бракувало. Саме так, бракувало, і це особливо мучило й бентежило мене.

Нарешті, я зрозумів, чого йому не вистачало: роззявленої пащі з гострими зубами.

І вмить перед моїм мисленим поглядом виник розкритий підручник палеонтології, одна з його сторінок, де було намальовано іхтіозавра, що колись населяв моря й океани, а нині, як гадають учені, вимер.

Ітхіозавр! Ця думка буквально обпекла мене. Я спробував відігнати її, бо вона й мені самому здалася нісенітницею, проте нічого не вийшло. Я то сміявся з себе, як з останнього тупиці, то почував себе героєм, що зробив надзвичайне наукове відкриття.