Читать «Третій варіант» онлайн - страница 13

— Гей, хлоп’ята. Чи живий хтось? Живий хто єсть?.. — лікар безпомічно лапав руками по стінах.

«Треба прокинутися», — думав Миколка, але замість цього — дзвінко захріп і так і лишився поніжитися в теплоті й дрімоті.

Скальпель урешті таки добрався в кімнату, крізь морок побачив розкиненого крижем Миколку. Власне, не побачив, а почув його хропіння й здивовано покрикнув:

— Татку мій. Доброго здоров’я… Люди добрі в клюбі сидять, роботу роблять, а він спить… а кури не сплять… Як же це так, а?..

Данильченко розплющив очі, винувато посміхнувся, але не підвівся. Тільки пробурмотів сонно:

— Це все фізіологія. Я так би не заснув… Вона така трудна, що чорт її знає.

— О, татку мій, не лайтеся… То ви над фізіологією сиділи?.. Чудесно… Так, так… Сьогодні, знаєте сонце вдень — дуже того… припікало…

— «Павучок», — чомусь пригадалося Миколці…

Лікар намацав на стіні вимикача й крутнув світло.

— Так ви, татку мій, над фізіологією сиділи? Дуже добре. До речі, я вам один фізіологічний дослід покажу… Нічого, нічого, лежи… — лікар перейшов на «ти». — Лежи, лежи, дай лише руку… От так.

Він сів на стільця, поряд з ліжком, узяв Миколку за руку й, уважно глядячи йому в очі, сказав:

— Дивися на мене просто й нічого не бійся… Добре…

Данильченко недовірливо посміхався. «Мікроскоп…» — хотів подумати й раптом у страсі помітив, що лікар став дуже зменшуватися в розмірах тіла, танув, як крижинка під сонячним промінням «І справді мікроск…»

— Що воно?

— Щось.

Миколка підскочив на ліжку… Він зненацька сам відчув, що й із ним твориться така ж сама штука: він ногами вже не сягав додолу…

Скальпель сміявся:

— Татку мій, кажу тобі, не бійся. Це — звичайний фізіологічний досвід… — сам він уже сидів на стільці з ногами, а на зріст став такий маленький, як п’ятилітня дитина й говорив тонким-претонким голосочком.

Проте Миколка чув його чудесно. Та й багато чого іншого дочувався він, чого раніше зовсім не знав; під долівкою з надзвичайним писком вовтузилися миші, мухи, літаючи, надзвичайно дзвінко дзижчали; шум із вулиці обернувся на страшенний гам, немов там сталося щось надзвичайне…

Лікар уже дійшов зростом до немовляти і, голосно сміючись, перескочив зі стільця на ліжко — без чобіт, штанів і сорочки — голісінький: уся одежа впала з нього додолу, але він тримав Миколку за руку.

— Звичайнісінький досвід, татку мій, і більше нічого, більше нічого. Ти знаєш, скидай усю одежу, вона нам тільки заважатиме…

— Хороший досвід, дідько його знає! — цокаючи зубами зі страху, бурмотів Миколка, виконуючи докторову пораду.

Його страшив галас: і в кімнаті й під помостом, і на горищі й на вулиці, — все навколо гуло, шипіло, стукало, брязкало.

— А то що? — спитав Миколка.

— Наше тіло зменшується, — відповів лікар. Отже, загострюється й наш слух, ми починаємо сприймати звукові хвилі високого напруження. Нічого, нічого, татку мій, далі гірше буде.