Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 32

— Давай, давай. Розкажи йому все. І за мене теж замов слівце.

Все, з чим я був раніше пов’язаний, залишилося позаду. За кілька днів ми вийшли на пласку, наче підлога, рівнину, оточену горами. Було спекотно, ясно й сухо, і вже кілька днів ми не бачили жодного людського сліду. Рослини теж траплялися рідко. Власне, там не було майже нічого; усе здавалося спрощеним і чудовим, і я мав таке відчуття, наче повертаюся в минуле — у справжнє минуле, а не в історію чи в якусь подібну нісенітницю. І я вірив у свою спорідненість із камінням. Гори були голі, без дерев, формою вони часто скидалися на змій, і я бачив, як на схилах утворюються хмари. Над скелями клубочилася пара, але то була незвичайна пара, вона відкидала осяйну тінь. Хоч якими жаркими видалися ці перші довгі дні, почував я себе пречудово. Вночі, після того, як Ромілаю проказував вечірню молитву і ми вкладалися на землі спати, повітря дихало нам в обличчя, повертаючи кожен наш подих. З тихим співом оберталися в небі зорі, шумно лопотіли крильми, пролітаючи повз нас, важкі нічні птахи. Я не міг бажати для себе нічого кращого. Коли я притуляв вухо до землі, мені вчувалося цокання копит. Так ніби я лежав на шкірі барабана. Можливо, то були дикі віслюки, а може, зебри, що бігли десь табуном. Отак ми з Ромілаю подорожували, і я втратив лік дням. Либонь, і світ був радий згубити мій слід на якийсь час.

Дощовий сезон видався дуже коротким; усі струмки попересихали, а кущі спалахнули б яскравим полум’ям, якби піднести до них сірника. Вночі я розпалював багаття за допомогою своєї запальнички австрійського зразка. Вона має довгий гніт, які продають дюжинами, причому одна штука коштує майже чотирнадцять центів — дешевинкою це не назвеш. Плато, по якому ми йшли, Ромілаю називав Гінчагара. Ця територія нанесена на карту вельми приблизно. Коли ми переходили через те розпечене і (так мені здавалося) трохи ввігнуте плоскогір’я, під деревами стелився ніби гарячий туман оливкового кольору, схожий на дим; дерева були низенькі й колючі, як алое чи ялівець (хоча, зрештою, я не ботанік), а химерна тінь від Ромілаю, що ступав за мною, нагадувала мені довгу лопату пекаря, яка шугає в піч. Спека справді стояла така, що в самому повітрі можна було б випікати хліб.

Нарешті одного ранку ми вийшли до річища досить великого струмка (називався він, як і те плем’я, Арнюї) і рушили вниз його дном, бо воно було сухе. Твань перетворилася на глей, і валуни блищали крізь мерехтливу куряву, мов золоті зливки. Незабаром ми побачили селище арнюїв; округлі стріхи хижок вивершувалися гострим конусом. Я знав, що вони викладені лише з сухої трави або шорсткого пальмового листя і крізь них просотується світло; і все ж складалося враження, ніби стріхи настелені з пір’я — але з важкого пір’я. Крізь ці покрівлі клубочився дим, здіймаючись у безгучну осяйну височінь. Стародавні стріхи теж блищали — але якимсь тьмяним, неживим блиском.