Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 20

Я й далі їздив до міста навчатися музики в того гладкого мадяра Гапоні й щоразу відвідував там Лілі. Так ми зустрічалися півтора року, а потім одружились, а потім народилися й діти. Щодо гри на скрипці, то Хейфеца з мене не вийшло, але вправлятися я не покинув. Та незабаром знову зазвучав щоденний внутрішній голос: «Я хочу, хочу!..» Подружнє життя з Лілі не було таке безхмарне, як міг би напророчити мені оптиміст, але, я гадаю, в нашому шлюбі вона здобула більше, ніж сподівалася здобути. Чи не першим її рішенням, ухваленим після того, як вона оглянула свою нову господу, було замовити свій портрет і повісити його серед решти сімейних портретів. Справа з портретом видавалася Лілі дуже важливою, і вона приділяла їй пильну увагу протягом тривалого часу; це скінчилося лише за півроку перед тим, як я подався до Африки.

Отже, спробую відтворити один ранок свого подружнього життя з Лілі. Не в самому домі, а поза ним, бо в домі брудно й гидко. Хай це буде один із тих оксамитових днів ранньої осені, коли сонце сипле промінням на гілля сосон, а повітря має присмак прохолоди і приємно лоскоче легені. Я бачу високу сосну, що стоїть на моїй садибі, а в її зеленому затінку, який свині чомусь завжди обминають, ростуть червоні бегонії і видно напис на розбитому камені, вирізьблений моєю матір’ю: «Квітни щаслива ружо…» Більш там нічого не видно, хоча десь під шаром глиці мають бути ще якісь слова. Сонце котиться по траві жовтою хвилею. Можливо, земля під цією травою наповнена кістяками, але це не шкодить красі чудового дня, бо ті кістяки давно вже стали перегноєм, з якого трава тягне соки. Коли повітря ворушиться, ворушать голівками й чудесні квіти на зеленому килимі під деревами. Вони торкаються моєї відкритої душі, бо я стою посеред усього цього в своєму червоному оксамитовому халаті, купленому на вулиці Ріволі того дня, коли Френсіс заговорила про розлучення. Я стою там, і на серці в мене тривога. Я страждаю, і моїх страждань не полегшують ні червоногарячі бегонії, ні темна зелень трави, ні мерехтлива зелень гілля, ні пряний запах повітря, ні золотаве сонячне світло, ні мертва плоть, перетворена в живі соки, ні пестливий доторк квітів до мого внутрішнього єства. Я просто божеволію від страждання. Може, комусь ці розкоші й даровано, але не мені. То чого ж я тут стовбичу в своєму оксамитовому халаті?

Потім до мене підходить Лілі з двома малими, нашими близнятами — тендітними хлопчиками в коротеньких штанцях і охайних зелених светриках, темні чубчики зачесані вниз на лоба. Їм уже по два роки й два місяці. А Лілі з її чистим обличчям їде з дому — позувати для портрета. А я стою на одній нозі, мов лелека, у своєму червоному оксамитовому халаті, незграбний, у брудних фермерських чоботях, у тих «веллінгтонах», які я так люблю носити вдома, бо їх дуже легко взувати й роззувати.

Лілі прямує до фургона, і я кажу їй: