Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 19

— Облиш мимрити, — сказав я. — Що з тобою? Прочисти собі носа. Чого ти частуєш мене цим псевдоінтелігентським шепотінням? Голос у тебе пропав чи що? Так говорять лише тоді, коли хочуть познущатися з людини, хочуть, щоб вона витягла шию й зігнулась у три погибелі, намагаючись розчути твоє бубоніння. Чи ти забула, що я трохи глухуватий? Ану, говори гучніше! Не будь кривлякою. І розкажи мені, де навчався твій жених. Звичайно ж, у престижному закладі, чи не так? Як і твій останній чоловік. Адже він, коли не помиляюся, ходив до підготовчої школи, яку заснував сам президент Рузвельт.

Лілі заговорила виразніше і сказала:

— Моя мати померла.

— Померла? — перепитав я. — Це жахливо. Але стривай-но, хіба ти не казала мені ще у Франції, що вона померла?

— Та казала, — відповіла Лілі.

— То коли ж вона померла?

— Лише два місяці тому. Тоді я сказала неправду.

— Навіщо? Чортівня, та й годі! Так порядні люди не роблять. Ти що, граєшся в похорон зі своєю рідною матір’ю? Який сенс було дурити мене?

— О, я вчинила зле, Юджіне. Проте я не мала на думці нічого поганого. А тепер я кажу правду. — В очах у неї блиснули сльози. — Тепер вона спочила навіки. Мені довелося найняти літак, щоб розвіяти її попіл над озером Лейк— Джордж. Так вона заповідала.

— І ти це зробила? Повір, я тобі співчуваю.

— Я надто часто завдавала їй горя, — сказала Лілі. — Як того разу, коли привела тебе додому. Але й вона вміла мені дошкулити — цю рису я успадкувала від неї. Ти мав рацію щодо мого жениха. Він навчався в Гротоні.

— Ха-ха, виходить, я як у воду дивився, так?

— Він — приємний чолов’яга. І зовсім не такий, як ти думаєш. Дуже порядний і батькам своїм допомагає. Та якби я себе запитала, чи змогла б жити без нього, то відповідь, мабуть, була б ствердна. Зрештою, я вже навчилася сама долати життєві труднощі. В цьому світі слід розраховувати тільки на себе. Жінці не конче виходити заміж, бо з багатьох причин людині краще залишатися одинокою.

Як відомо (так принаймні мені здається), співчуття мало кому помагає. Його вистачає тільки на те, щоб поставити людину в незручне становище. Моє серце тужило за Лілі. А вона знову спробувала одурити мене.

— Ну гаразд, дівчинко, і як же ти збираєшся жити далі? — запитав я.

— Я продала будинок у Данбері. Мешкаю на квартирі. Та мені захотілося подарувати тобі одну річ, і я вже її послала, поштою.

— Мені нічого не треба.

— Це килим, — сказала Лілі. — Ти його ще не одержав?

— О Господи, навіщо мені твій килим? Він лежав у тебе в кімнаті?

— Ні.

— Не бреши. Це килим із твоєї спальні.

Вона заперечувала, та коли рознощик приніс мені на ферму посилку, я її взяв. У мене було відчуття, що я мушу її взяти. Килим був злинялий і негарний, кольору багдадської гірчиці, з повисмикуваними нитками, з голубими візерунками у вигляді гілочок. Він здався мені таким бридким, що я не втримався від сміху. Оце то розкішний килим! Дивлячись на нього, я щоразу розвеселявся і тому поклав його на підлогу у своїй музичній студії, яку влаштував у підвалі. Я сам заливав там бетон, але шар виявився затонкий, і крізь нього проступала вогкість. Крім того, я сподівався, що килим поліпшить акустику.