Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 15

І все ж таки я мушу знайти пояснення, бо я маю живий доказ того, що зі мною справді відбулося щось надзвичайно важливе, і я повинен про це розповісти. Та неабияка трудність полягає для мене в тому, що все те діялося немов уві сні.

А сталося це десь років через вісім по закінченні війни. Я вже був розлучений з Френсіс і одружився з Лілі. І мене постійно змагало відчуття, що я повинен знайти якийсь вихід із своєї безвиході. І я вирушив у мандри по Африці зі своїм другом Чарлі Елбертом. Він теж мільйонер, як і я.

У мене завжди був радше солдатський, аніж цивільний темперамент. Коли я служив у війську й заразився лобковими вошами, я пішов у санітарну частину попросити якогось порошку проти цієї нечисті. Та коли я доповів, що в мене завелося, четверо лікарів накинулися на мене і просто на перехресті, на видноті, роздягли мене догола, густо намилили і зголили кожну волосинку з мого тіла, попереду й позаду, під пахвами і на лобку, зголили вуса й брови, все-все. Це було в Салерно, поблизу порту. Туди-сюди проїздили вантажні машини з солдатами, на мене витріщалися рибалки й селяни, дівчата й діти. Солдати реготали і веселилися, реготали й селяни, і все узбережжя, і навіть я сам реготав, намагаючись видертися з рук ескулапів і повбивати всіх чотирьох. Зробивши своє діло, вони чкурнули від мене навтікача, і я залишився голісінький, голомозий, бридкий; я тремтів від холоду і мучився від жорстокої сверблячки між ногами й під пахвами, я нетямився з люті, конвульсивно сміявсь і присягався помститись. У житті людини бувають пригоди, яких вона ніколи не забуває, і тільки згодом оцінює їх по-справжньому. Вгорі, над головою, чудесне небо, а внизу — скажена сверблячка і дотик гострої бритви; і Середземне море — колиска людства, і м’яке, запашне повітря, і неозорий водний обшир, посеред якого колись заблукав Одіссей і також стояв голий-голісінький, у муках утішаючись співом сирен.

Щоб покінчити з цим, скажу, що кляті вошки знайшли собі притулок у щілині між сідницями. Мені ще довго довелося воювати з тими підступними створіннями.

Війна була великою подією в моєму житті. Мене там поранило, коли я наступ в на протипіхотну міну, і я одержав медаль «Пурпурове серце» й досить довго пролежав у госпіталі в Неаполі. А проте, я дякував долі, що принаймні залишився живий. Воєнний досвід збагатив моє серце глибокими і щирими почуттями. А без них я не можу жити.

Минулої зими я колов дрова біля дверей свого льоху, — дроворуб, цей хірург по дереву, залишив мені для розваги кілька соснових цурпалків, — і скіпка влучила мені в ніс. На сильному морозі я спершу не відчув болю і збагнув, що сталося, аж тоді, коли побачив кров на своїй куртці. Лілі заверещала: «Ти перебив собі носа!» Правда, ніс не був перебитий, бо він у мене захищений грубим шаром плоті. Але синець я носив досить довго. Та найдивовижніше в усьому цьому те, що коли я відчув удар, то мене пронизала думка: «Ось вона, мить істини!» Невже усвідомлення істини приходить тільки з ударом? Це воєнна ідея, якщо в цьому взагалі є ідея. Я спробував пояснити своє відкриття Лілі — адже й для неї настала мить істини, коли її другий чоловік, Газард, підбив їй око.