Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 11

— Було краще, коли він підбив мені око. В цьому було щось справжнє. Я тоді не почувала себе так, ніби йду на дно.

А я почав випивати — і більше, ніж будь-коли. Я приходив п’яний у кожен з великих соборів — у Ам’єнський, Шартрський, Везельський та інші. Машину нерідко мусила вести Лілі. Автомобіль був маленький, з відкидним верхом, і ми з Лілі, обоє високі й тілисті, височіли над сидіннями, одна голова білява, друга — темноволоса, одне обличчя вродливе, друге — сизе з перепою. Заради мене вона подолала величезну відстань від Америки, а через мою впертість усе не могла завершити свою місію. В такий спосіб ми дісталися аж до Бельгії, а потім рушили назад і доїхали до Центрального гірського масиву. Кожному, хто любить Францію, така подорож вельми сподобалася б, але я Франції не любив. Усю дорогу Лілі говорила на одну тему, читаючи мені проповідь: людина не повинна жити для цього, а повинна жити для того; вона повинна творити добро і не повинна творити зла, повинна любити життя, а не смерть, жити дійсністю, а не ілюзіями. Лілі говорить дуже невиразно. Мабуть, у пансіоні її вчили, що жінка має розмовляти тихим голосом, і внаслідок цієї науки вона мимрить собі під ніс, а я глухуватий на праве вухо, а тут ще й вітер, шарудять шини й гуркоче двигун. Проте з радісного збудження, що осявало її велике, чисте, біле чоло, я знав, що вона й далі править своєї. Лілі просто переслідувала мене з отим проясненим обличчям та радісним блиском у очах. Я довідався, що вона досить неохайна, просто-таки нечупара. Вона забувала прати свою білизну, аж поки я, хоч який був п’яний, наказував їй це зробити. Можливо, причина полягала в тому, що вона була моралістка й філософка, бо коли я казав: «Випери свої спідні лахи», — вона починала зі мною сперечатися. «Свині на моїй фермі охайніші, аніж ти», — дорікав я їй, і це призводило до тривалих дебатів. Мовляв, навіть земля має тенденцію гнити. Воно то так, але земля перебуває в процесі постійного перетворення. «Весь азотний цикл не може відбуватися в якійсь одній особині», — казав я їй. А вона у відповідь: «Хай і так, але чи тобі відомо, які процеси пробуджує в людині любов?» Я кричав на неї: «Заткнися!» Проте Лілі на мене не сердилася. Вона жаліла мене.

Мандрівка тривала, і я почував себе в подвійній залежності — по-перше, мене підкоряла одухотворена краса храмів, якими я не міг не милуватися навіть п’яний, а по-друге — Лілі з її палким мурмотінням і не менш палкими обіймами. Сказавши якось: «До Штатів ми вирушимо вдвох. Я приїхала забрати тебе», — вона потім повторила ці слова разів сто.

— Ні! — відрубав я наприкінці. — Якщо ти маєш серце, то перестанеш мене мучити, Лілі. Нехай тебе чорти візьмуть, не забувай, що я ветеран, нагороджений медаллю «Пурпурове серце». Я служив своїй країні, мені вже за п’ятдесят, і я пережив стільки, скільки тобі й не снилося.

— Тим більше ти повинен тепер повестися, як справжній чоловік, — відповіла вона.

Аж поки я заявив їй у Шартрі:

— Якщо ти не даси мені спокій, я пущу собі кулю в лоба.