Читать «Гендерсон, повелитель дощу» онлайн - страница 10

«В мене таке передчуття, що Лілі приїде», — міркував я.

І вона приїхала. Відразу розпочавши пошуки, вона ганяла в таксі по всьому місту і таки вгледіла мене поблизу станції метро Вавен. Сяючи усмішкою, Лілі гукнула мене з вікна машини. Потім відчинила старовинні дверці й спробувала стати на підніжку. Атож, вона була дуже гарна — її вродливе, ясне, чисте біле обличчя пашіло щирою втіхою. Її шия, коли вона вистромила голову з таксі, здалася мені довгою і мовби виточеною. Її верхня губа тремтіла від радості. Та попри все своє збудження, Лілі пам’ятала про вибиті зуби і не розтулила вуст. Та що мені було до тих порцелянових зубів! Хай буде благословен Господь за ті милості, якими він постійно мене обдаровує!

— Лілі! Як тобі ведеться, дівчинко? Звідки ти тут з’явилася?

Я почував себе на сьомому небі. Вона сказала, що я тюхтій і слинько, але все ж таки дечого вартий, і що я повинен жити й не вмирати (ще б один такий рік у Парижі, і щось у мені остаточно заіржавіло б), і що з мене ще може бути якесь пуття. І що вона кохає мене.

— А куди ти поділа свого чоловіка? — запитав я.

Вона відповіла на моє запитання, коли ми їхали до готелю, вниз бульваром Распай.

— Я подумала, що мені пора мати дітей. Адже скоро я постарію. (На той час Лілі виповнилося двадцять сім років.) Та коли ми їхали вінчатися, я збагнула, що припустилася помилки. Перед світлофором я спробувала була вискочити у своїй весільній сукні з автомобіля, але мій майбутній чоловік схопив мене й затяг назад. Ще й підбив мені око, — розповіла вона. — Добре, що обличчя в мене було затулене вуаллю, бо під оком набіг синець, і я всю церемонію проплакала. До речі, моя мати померла.

— Та ти що?! Він поставив тобі синця? — перепитав я, знетямившись від люті. — Якщо він коли мені попадеться, я йому всі кістки переламаю. Мені шкода, що ти втратила матір.

Я поцілував Лілі в очі, а потім ми зайшли до її готелю на набережній Вольтера і спізнали небесне блаженство в обіймах одне в одного. Ми прожили щасливий тиждень і всюди були разом. Але приватний детектив Газарда ходив за нами назирці, і тоді я взяв напрокат автомобіля, і ми вирушили в подорож по містах, де були славетні собори. Під час тієї поїздки Лілі мучила мене з дивовижною наполегливістю — вона в усьому була дивовижна.

— Ти гадаєш, що проживеш без мене, але це не так, — казала вона. — Я тобі навіть потрібніша, аніж ти мені. Хоча я просто задихаюся від смутку. Чому, думаєш, я покинула Газарда? Через цей самий смуток. Коли він мене цілував, мій смуток робився нестерпним. Я почувала себе зовсім самотньою. А коли він…

— Годі вже, годі. Далі не розповідай, — просив я.