Читать «Боротьба триває» онлайн - страница 5

Нарешті на третій день очікування, по обіді, приїхав «мерседесом» штурмбанфюрер Кроль. «Швидко! Дорога кожна хвилина! — крикнув до солдатів. — Ледве вибрався з Любліна. Радянські частини можуть бути тут через півгодини. По дорозі нас обстріляла якась банда…» Двоє людей Кроля квапливо викидали з автомобіля вантаж.

«Вантажте все у нашу машину, — наказав Гальске. — Я з двома солдатами, а ви, — звернувся до вермахтівців, — добирайтеся до своєї частини самі. Пошукайте собі якусь підводу», — додав, бувши певний, що більше вже їх не побачить.

Кроль не марнував часу. Згадав з гіркотою: майор Вільховен знає, що йому, Кролю, робити зі скриньками і що він відповідає за їхню цілість… «Ними цікавиться особисто рейхсфюрер», — додав він на закінчення, пояснюючи свій нагальний від'їзд потребою «остаточно навести лад» у двох концтаборах містечка Бяла Подляска, ще окупованого німцями.

Багаж був невеликий — всього три маленькі скриньки, що скидалися на валізки. Гальске, ще раз оглянувши багаж на задньому сидінні машини, крикнув до Остербунна і Штарка, тих з СС, що він уже зібрався і чекає тільки на них. Відчував, що цього разу його вмілість може знадобитись, недаремно ж про нього йшла слава, як про найкращого керівника групи.

Їхали якомога швидше, путівцем, укоченим селянськими возами. Сторожко позирали на гайок, через який пролягала дорога. Гайок ставав щораз густіший, круті повороти обмежували видимість. «Газу!» — крикнув Остербунн, щойно перші кулі застукали в кузов.

Наступні події Гальске запам'ятав так виразно, наче переглядав кінострічку, де грав головну роль. Залишився в пам'яті Штарк, що безвладно осунувся на його коліна. Есесман Штарк з пробитими партизанською кулею грудьми і Остербунн, що обстрілював автоматними чергами придорожні кущі. Він встиг лише крикнути «Хайль», як обличчя йому посмугували осколки гранати. Гальске вже не звертав уваги на постріли, почував себе достоту як заєць, оточений зі всіх боків мисливцями. Вп'явся руками в кермо і не чув, як кров Штарка перемішується з його власною. В цю мить він не відчував навіть ні пораненої руки, ні пораненого уламками скла чола.

Те, що йому вдалося на машині з пробитими шинами і бензобаком вискочити із засади, було справжнім чудом. Принаймні так оцінив подію майор, коли Гальске, білий як стіна, доповідав йому про виконане завдання. «Вітаю! — сказав Вільховен. — А за підступний напад на німецького офіцера відповідатимуть мешканці навколишніх сіл, що співпрацюють з бандитами». Через якийсь час привели кількох полонених поляків. Майор, який завжди дотримувався форми, вирішив не гаючись провести показовий суд, головним свідком якого мав бути сам Гальске. «Ви, як свідок, можете підтвердити, що обвинувачені протидіяли німецькому військовому порядку і місії, яку німецький народ під проводом фюрера здійснює на цих землях?» — запитав Гальске голова суду, капітан з моноклем. «Я в цьому глибоко переконаний, — почув у відповідь. — Не маю жодного сумніву, що перед судом стоять вороги рейху Адольфа Гітлера».