Читать «Боротьба триває» онлайн - страница 3

Слухав майже здивовано. Йому доручено завезти в Польщу гербарій, звичайнісінький гербарій з мохом, різними травами, корінням, гербарій, що його має кожний школяр. У Варшаві він має одержати якісь допоміжні таблиці до цього гербарію. Деякі з них йому треба буде лише обміняти.

— Все це дуже просто, — знов і знов повторював Мюллер, — і нічого боятися. На таблицях, які ви отримаєте, не буде ніякого тайнопису, жодних планів чи вклеєних мікрофільмів. При собі мати звичайний гербарій. Фахівців лісового господарства це не здивує. А для вас він буде справжнім руном, — закінчив підбадьорливо.

Гальске нічого не розумів. Мовчав і шеф. Отож, порушивши сторожку тишу, він запитав у Мюллера:

— Я хотів би знати, в який спосіб зможу отримати таблиці гербарію для обміну? Не знаю також, чи повинен я з кимось зустрітися, перебуваючи у Польщі? А може, все це буде в інструкції, яку дасть мені Глауке?

Голос Мюллера знизився до шепоту. Вони сиділи майже поруч, і їхні тіні на стіні нагадували величезного павука.

— Китайці кажуть, що найтемніше завжди буває під ліхтарем. Ми знайшли саме такий ліхтар, який не світить, хоч стоїть на вулиці; досить лише вийти на прогулянку, і ви його побачите. — Мюллер задоволено поплескав себе рукою по коліні. — Наша людина у Варшаві — справді спритний тип… Розумієте, Гальске, досить маленької прогулянки…

Пляшка була вже майже порожня. І той і той не марнували часу. Один був шеф, другий — підлеглий, але в цю мить їх ніщо не розділяло. Мюллер умів бути люб'язним. Розпитував про враження від моря, цікавився любовними пригодами та походеньками Гальске.

— Ми собі розмовляємо, — раптом перемінив тему Мюллер, — а ви, мій любий, ще нічого не знаєте про друге завдання. Я вам дам клапоть паперу, стару непотрібну шпаргалку, яку ви віддасте людині в аеропорту. Вона підійде до вас, привід сама собі придумає, вам же треба мати при собі лише коробку сірників. Перед тим спитає: «Ви маєте сірники, португальські сірники?» Цього досить. Втім, це ще не все. Через кілька днів ця сама особа принесе вам кілька старих документів. Треба їх перевезти через кордон. Як? Як знаєте. Справа варта заходу, хоч ці документи й давні — їм близько тридцяти років. То як? Є ще запитання?

— Тридцять років? — Гальске здивувався вдруге. — Це ж сміття, нікому не потрібне, не варте ламаного шеляга шпаргалля. Навіщо нам з ним морочитися? Це збіса небезпечна гра, шефе…

— Гальске, ви пам'ятаєте операцію «Розмарі»?

Те, про що запитав Мюллер, він тієї ж миті побачив перед собою. Спогади наринули на нього великою, всеосяжною хвилею.

Що за наївне запитання, хіба можна про щось подібне забути? — Адже це була перша важлива робота, важливе завдання, в якому його роль була така істотна, що сам Гіммлер вручив йому Залізний хрест. Образи тих часів, які тепер постали перед очима, були яскраві, наче операцію «Розмарі» проводили лише вчора, а не багато років тому.