Читать «Боротьба триває» онлайн - страница 40

— Отже, пане Яворський, — Мороз намагався повернути розмову в річище визначеної теми, — ви зустріли незнайомця…

Яворський ствердно кивнув головою.

— Як це було?

— Запитав…

— Про що запитав?

— Ну, запитав, котра година…

— А ви що на це?

— Сказав, — механік знову забухикав, — … що не знаю, бо в мене годинник зупинився.

— Ви б могли пізнати того чоловіка?

— Чому б мав не пізнати… Людина звичайна, як усі інші…

Мороз глибоко зітхнув і полічив подумки до десяти.

— Опишіть, який він мав вигляд.

— А хіба я знаю? — завагався Яворський. — Такий собі, високий чи середній на зріст… А років мав десь близько сорока або трохи більше. Обличчя худе…

— Можете описати костюм?

— Одягнений був пристойно.

— Але як? Однакові були піджак і штани чи різні?

— В мундирі був, — видушив із себе Яворський. Запала важка тиша.

— Чоловіче! — спересердя вигукнув Мороз. Ось уже годину вас питаємо, як був одягнений, а ви своє правите: «пристойно» і «пристойно».

— Бо ж таки пристойно, — спокійно підтвердив Яворський. — А про мундир ніхто мене не питав.

— У якому був мундирі? — вела далі Томашевська.

— Лісника. Я ці мундири знаю.

З подальших зізнань Яворського випливала така картина. У вівторок увечері він, як звичайно, шукав «нагоди». І коли чоловік, що запитував, котра година, несподівано запросив його у бар, механік пішов з ним не вагаючись. Випадковий колега замовив спочатку півлітра горілки, потім ще стільки і ще… Яворський, хоч і звиклий до подібних пиятик, не витримав заданого темпу і, як засвідчила офіціантка, почав бешкетувати. Отож мусили вивести його з зали. У вгамуванні бешкетника взяв участь його товариш по столу. «Той пан, — сказав директор ресторану, — не тільки заплатив, а й допоміг офіціантам вивести пияка».

Характерна деталь: ніхто із свідків не запам'ятав, чи був «приятель» Яворського у мундирі лісника. Та це й не дивно, бо близько другої години ночі у ресторані годі було знайти тверезого.

— Треба негайно розшукати цю людину, — сказала наприкінці Єва Томашевська.

— Але як? — замислився Мороз. — Телефонувати до всіх лісництв краю?

Постановили на першому етапі пошуків зробити найпростіший крок. Дільничні міліціонери заходилися обережно випитувати мешканців містечка, чи хтось із них напередодні випадково не зустрічав лісника. Відповіді були переважно заперечні. Дехто бачив, але після зіставлення відомих фактів виявилося, що мова йшла зовсім про іншу людину.

…Єва Томашевська сиділа в кабінеті повітового відділка міліції як на голках. Кожен новий слід, кожна надія виявлялися оманливими. Надвечір зненацька залунав телефонний дзвінок. Ще більшою несподіванкою було те, що просили саме її. Взяла трубку.

— Поручик Томашевська? — голос звучав невиразно, перебивався монотонним шумом і різким тріскотінням. — Говорить Васяк, директор рільничого господарства у Константанові. У мене тут сидить хлопчина, Мацеяк, знаєте, той школяр… Хоче з вами побалакати.

— А-а-а… Мацеяк… — надії на інформацію, яка допомогла б їй розв'язати головоломку, зникли так швидко, як і з'явилися. — Передайте йому привіт, але зараз я не маю часу, та й не можу займати телефонну лінію.