Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 71

А з рову посвист і хлоп’ячі вигуки:

— Ей, Жабуліно! Ти чого притяглась? Підглядати? Доносити?

— Шпійонка! І мікроб із нею!

— Братва, обходьте з флангів! Не пускайте!

— Вогонь! Шрапнеллю!

Женя з Мотею пригнулись, а на них полетіли цурпалки, сучки, кавалки глини. Братва сопіла, дерлась нагору, і Вадька Кадуха, що ліз попереду, брудно, по-базарному вилаявся й погрозив: «Зараз я їй дам!.. Зараз натовчу їй фізію!» Він уже близько видряпувався. Женя бачила його ватяну шапку з заломленим вухом і сіре обличчя, перекошене недоброю посмішкою.

Дівчина позадкувала. Вона злякалась — за себе й за Мотю. Нудно-нудно занило під серцем: удвох вони на пустирищі, далі яр, чагарі, нікого й не докличешся. «Поб’ють!» — майнула безпорадна думка.

А Вадька звівся над нею й засопів їй у потилицю. Женя стояла прищулившись і одною рукою закривала Зайчика.

— Ну? — загрозливо нукнув Кадуха й ляснув Женю по шапці, але ще без люті. — Ставай на коліна, чуєш! І клянись, що не скажеш!.. Що не бачила! Ставай!

Кадуха ляснув її сердитіше. Женя хитнулась уперед, шарпнула ненароком і Зайчика, той перелякано захлипав. А Женю ще хтось ударив, ногою, і дуже боляче, вже сльози запекли їй очі, вона хотіла повернутися, двинути носаком, а тоді…

— Вадька! — зашипів тут несподівано Бен і плечем заступив Цибульку. — Не чіпай її, ясно? Я сам, коли треба, дам! Це з нашого класу…

— Диви! — сторопіло лайнувся Кадуха. — 3 вашого класу! Ти що, груддю за неї? Матросов! А хоч — і тобі вріжу по писку!

— Вріж!

— І вріжу! Щоб не козирився тут перед нею!.. Ти! — Вадька демонстративно штовхнув прищулену Женю в потилицю (мовляв, начхать мені на таких захисників, як Бен). — Зараз тобі нюх одгвинчу, більше не попхаєшся в наші діла! Ану, підставляй!..

І Вадька розчепірив брудні, вимазані в грязюку пальці й поліз прямо Жені в обличчя.

— Ей, пацанва! — гримнув звідкілясь міцний чоловічий голос. — Ану відійдіть! Герої! Налетіли гуртом на дівчину! І дитя лякаєте! Марш звідси! Щезніть!

Крізь пекучі сльози, крізь туман Цибулько побачила: стоїть на горбу дядько в чоботях, в довгополому плащі й держить на мотузці козу, оту поважну, що прогулювалась на футбольному полі.

Кадуха і його дружки попригинали голови, як щури, зиркали спідлоба на дядька й переглядалися між собою.

А в Жені гаряча образа підступила до горла; вона й сама не хотіла, проте раптом заплакала й, ковтаючи сльози, промовила:

— Дядю, ви гляньте, як вони туї поламали! І мою, ту, що я з батьком садила…

— Ф’ю! — аж присвиснув дядько. — Дак це вони тут усе перерили?!

— Вони, дядечку! Вони! Ось недавно!

— Стій! — гримнув дядько на козу. — Стій! Я з ними зараз по-шоферському поговорю!

Дядько рушив до хлопців, мокрий плащ на ньому залопотів, як жерстяний, а чоботи гучно зачавкали по болоті.