Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 69

Від туману, від сирої землі й холодних протягів Женя промерзла, а Зайчик і зовсім закляк, аж вкрився на лиці зеленуватим пухом. Спочатку він без кінця лепетав, а тепер притих, шморгав носом.

— Давай повертати додому, — сказала Женя.

— Давай! — швидко погодився Мотя.

І вони повернули назад, однак зупинились, бо помітили щось дивне. Тобто не помітили, а спершу почули хлоп’ячі голоси і серед них — войовничі вигуки Бена, а потім різкий пронизливий посвист Вадьки Кадухи. Голоси, вигуки, свист лунали від рову, над краєм якого росла перша алейка туй.

Женя нашорошила вуха. І Мотя завмер коло неї. А скоро вони переглянулись: що там таке? Туї не стояли на місці. Туї пропливали чи перебігали в тумані. Ось одне деревце, наче «матрьошка» на сцені, стрімко понеслось по кругу, стало, сховалось за іншими, і чийсь голосок дражливо покликав: «Ау! Я тут!» Хтось малий, присадкуватий незграбно чалапав на той звук, широко розставивши руки. І тільки він підійшов до дерева, як туя зірвалася з місця, перенеслась далі й тим же голосом озвалася: «Кхе! А я тут!» Женя нічого не второпала. Здається, ясно було тільки одне: котрийсь із хлопчаків (мабуть, із зав’язаними очима) гнався за туями, а ті дражнились, відскакували геть, то розбігались, то збігались докупи.

— Що вони роблять? — спитав Зайчик, здивовано лупаючи з-під материної хустки.

— Хто «вони»?

— Та хлопці! З нашого двору.

І тут Женю пронизала страшна й несподівана думка: «Невже хлопці… невже можна зробити таке з кущиками?.. Оті гарні, гостроверхі, що сяють увечері золотими коронами?»

— Гайда туди! — рішуче сказала Цибулько. — Бігом!

Схопила Мотю за руку й потягла його вгору, по крутому схилу, а ноги з’їжджали вниз — по глині й мокрому листі. Видряпалась на горб, хапнула повітря, бо задихалась, і, як батько, ляснула себе по коліну:

— Диви! Босячня, хулігани! Що вони витворяють!

А над ровом сюди й туди сновигали туї. Наче покоманді «замри!» вони зупинялись на бігу, але жодне деревце не стояло рівно, а похитувалось, нагиналося, зачіпалось гілками, а деякі боком лежали в калюжах. За одним деревцем — з обдертою корою — мелькнула Бенова спина; Бен поправляв на собі чорний пілотський шолом, біг, прикривався туєю і азартно вигукував: «Шукай! Лови мене, мазило! Я тут!» Ще якісь голови, якісь спини виглядали з густого зеленого віниччя; промелькнув червоний Кадушин шарф, Вадька стрибнув убік — і всі туйки зірвалися з місця, їх наче підхопили невидимки й перенесли далі, в туман. Земля тут була витовчена підошвами до третього болота.

— Що ж це ви наробили, босяки! — задихаючись од бігу й злості, закричала Женя. — Та я зараз!.. Я покличу міліцію!

Туї, які метушилися, раптом завмерли. І той, присадкуватий, що чалапав за ними, став і отетеріло розвів руки. Він не був з пов’язкою на очах, як гадала Женя, а в чорних захисних окулярах, які щільно прилягали до обличчя: зараз, у туман, йому була непроглядна ніч за тими сліпецькими скельцями. Мабуть, він бачив перед собою лише якісь темні опудала…