Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 58

Віола так ловко передала і голос, і пози своєї сусідки, що клас ніби живу побачив Фаю і її горопашного Кузика. Хтось у класі веселенько заблискав зубами, хтось сказав про Віолу «артистка!», з дівчачих рядів донеслось: «І в нас є така сусідка!» (Це Женя озвалась). А Бен, що до цього похмуро мовчав, стукнув себе кулаком по грудях і глухо кинув:

— Щоб на мене… та я б тій Фаї! Не знала б куди й тікати!

— Герой! — знищила Бена своїм поглядом Віола Зайченко (а очі в неї були чорні, великі й гострі, як у циганки). — Він їй дав би, чули! Ти краще розкажи, як ти дідові життя не даєш, і як дід за тобою з компотом бігає, і як задачі за тебе розв’язує! Експлуататор нещасний! — додала Віола з убивчим притиском.

Бен у відповідь скорчив холодну міну й перекривив Віолу. Але на його кривляння ніхто не відреагував. Усі поглядали в куток, де сиділа шкільна білолиця красуня Зайченко, й ждали, чим вона закінчить свій спектакль.

А Віола, відчуваючи на собі зацікавлені погляди класу, прибрала гордого вигляду, ногу заклала за ногу, жестом поставила перед собою того ж таки затурканого Кузика і взялась доскубувати його:

— Не плач, Кузю, не треба. Витри носа. — Віола хусточкою провела у повітрі, витираючи Кузі носа, — Заспокойся, рідненький. Така вже доля тепер у кожного з вас, у мужчин. Ви всі стали бабами. Ну, чим ти зараз мужчина, скажи? Може, ти ходиш на мамонта? Може, ти годуєш сім’ю? Чи плугом ореш на паркеті й дрова рубаєш на кухні, коло газової плитки? Та за вас, за голубчиків, зараз усе до крихти техніка робить! А ви — тільки з блокнотиками і портфелями ходите, як дамочки. І фізичних сил у тебе, Кузю, не більше, ніж у тих тьоть, що тягають ящики в магазинах. Ти глянь тільки на себе: розпух, розм’як, став зовсім безвільний. Мабуть, і ходити розучився б, якби я тебе на базар не посилала… Отож не плач, дорогенький, не ремствуй… Скажи ще спасибі жінці, що вона тебе дома терпить, не списала в утиль, як старі бабині меблі…

— Ну й артистка! — почулося за спинами.

Клас повернувся. У дверях стояв Петро Максимович, директор школи. Ніхто й не помітив, коли він ступив на поріг, навіть дзвінка ніхто в 5-А не почув — так заворожила всіх Віола. Схиливши лису голову, директор стояв і з-під кущуватих брів дивився, як грає самозакохану даму Віола Зайченко — ця не по літах висока й надміру доросла дівчинка. Хтозна, чи сподобалось йому старикувате розбалакування Віоли, бо директор слухав її, посміхаючись однією половинкою лиця. Правда, він завжди так посміхався, трохи дивнувато — ліва щока в нього теплішала, зморщувалась, оживала, а права, колись контужена була сіра й нерухома.