Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 56

— А під час татарської навали? — спитала заворожена розповіддю Женя, почуваючи себе пташеням у батька під пахвою.

— От-от! Я саме про це й хотів розповісти.

Василь Кіндратович обережно повернувся, переступив з ноги на ногу, бо, мабуть, незручно йому було стояти навпригинці, обгортаючи однією полою Женю. Він вмостився краще, сперся ліктем на поручень і знов заговорив, зігріваючи своїм подихом доччину шию.

— Отож-бо цікаво, Женю, — підхопив батько, — Татари вже знищили й спалили були майже весь Київ, а про Г'ончарівку вони й не знали — обминули страшний і безлюдний, як їм здавалося, яр. Тільки пізніше хтось із татар додивився, що в котловині приховалося ціле ремісниче поселення. А я забув тобі сказати: з Подолу до Гончарівки важко було підійти, там піднімались, крім гір, два кріпосні вали, а з північного боку, де трамваї тепер ходять, протікала річка Глибочиця. Був один вільний прохід — крутим Боричевим узвозом, ось цим, де зараз Андріївська церква. Татари й сипонули сюди. Навалом, ордою, нещадною силою. І що ти думаєш, Женю? Оті ювеліри, оті мирні люди, що із срібла виробляли тонкі ажурні плетива, всі як один взялися за довбні, за мечі, за списи. А з ними жінки, діти, немічні діди. І стали грудьми проти ординців. Страшна, кажуть, битва була. Тільки після дванадцятиденної облоги й штурму здалась Гончарівка. Власне, од неї тоді майже нічого не залишилося.

Цибулько з дочкою помовчали, заглиблені в свої думки, і Женя, притулившись до батька, уявляла собі той нерівний страхітливий бій майстрових людей з розлютованою ордою. А батько сказав, що кочівники, як пил за вітром, налетіли та й розвіялися безвісти, а Гончарівка перегодом знов ожила і знов дивувала світ і керамікою, і золотими браслетами, і скляним — дорогим і рідкісним на той час — посудом.

— Колись, Женю, — промовив Цибулько, — пішечки походимо по яру. Обов’язково! Там і досі, сама побачиш, вулиці мають старовинні назви, ремісничі: Кожум’яцька, Гончарна, Лимарівська. Очевидно, як селилися ремісники цехами, так і називали свої провулки й вулички. Цікаво! — Батько помовчав, а потім додав: — Якби мені кінокамера, їй-право, зробив би фільм, про цей куточок Києва. Глянь: там кожен будиночок проситься в кадр…

А Женя подумала: як славно, що вона прийшла сьогодні до батька. Сама виліпила виноградинку на стіні, — це раз. А друге — таке цікаве почула про яр… Женя не призналась ні собі, ні татові, але їй таки прикро стало за себе: стільки разів бувала вона тут, коло музею, і нічогісінько не знала про Гончарівну. Мабуть, треба не просто дивитися, а й бачити. Бачити так, як тато. Ось тут, попереду музею, виступає із землі залишок старого муру. Для Жені — то звичайна стіна, цегла й замазка, і більше нічого. А для батька — ціла історія. Він оглянув давню кладку, поцмокав язиком, подивився і півдня розказував їй про стародавнє городище, про перших будівничих, про Візантію, про секрети старовинних майстрів, про пожежі, руйновища й відбудови.

Треба ж — стільки бачити у звичайній цеглині!

Якщо кимось і буде Женя, то так: або вивчатиме, що робилося на землі в давнину (Петро Максимович, директор школи, ставить їй п’ятірки і каже: «Тобі. Цибулько, пряма дорога в історики!»), або разом із батьком будуватиме Київ. А ще краще, коли б разом — і будувати Київ, і копатися в землі, вивчати, що було колись на тому місці, де ти зараз риєш котлован під нову споруду.