Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 43

— От кажений, ти мені всі ишки витрусиш!..

Професор постояв, трохи спантеличений. Не голос його здивував, а те, що Синько був теплий, пругкий, ще й блискав невдоволено живими зеленими намистинками очей.

— М-да, — причмокнув професор і поморщив лоба. — Тут, очевидно, більше підходить біологічна гіпотеза. Ви, мабуть, чули, шановна Євгеніє, про італійського вченого професора Петруччі. Він започаткував штучне вирощування живих організмів у колбі. Так, так, не дивуйтесь! Береться ембріон, зародок, і вирощується в штучному середовищі, поки не стане живим організмом з усіма ознаками живої істоти: реагує на світло, на тепло, на подразнення, рухається і живиться. Можна припустити, що таким, хімічним шляхом, було вирощено цього гомункулуса — маленьку людинку, яка скидається… — але професор глянув на Синька і, видно, сам засумнівався, чи можна виростити в колбі такого симпатичного чортика — рудого, з ніжним зеленим підшерстком на животі, з гарними ріжками й копитцями. А тому професор одразу ж висунув третю гіпотезу — космічну. Він сказав, що вчені давно висловлювали думку про існування органічного життя, а можливо, і людських цивілізацій поза межами нашої планети. Розвиток радіоастрономії, дослідження далеких зоряних скупчень підтверджують це геніальне передбачення. Більше того, є вже, так би мовити, матеріальні докази.

— Ви не чули, Євгеніє, про знаменитий лапласький метеорит? Так от, є свідчення, що в його структурі знайдено досі невідомі, можливо, космічного походження, мікроорганізми. Якщо повідомлення зарубіжної преси підтвердяться, то це, знаєте, буря, переворот у науці. Це означатиме, що з глибин міжзоряного простору до нас, на нашу стареньку Землю, час від часу заносяться нові, цілком відмінні форми живих організмів, і може бути, що істота, яку ви тримаєте в руках, — тут Гай-Бичковський знову глянув на Синька і знов, очевидно, засумнівався у своїй теорії: чи можливо, щоб чортика було занесено із холодних космічних просторів?

Професор зиркнув на годинник і аж підскочив:

— Даруйте, запізнююсь! Крос, крос у мене! Докінчимо іншим разом.

— Ой, та й мені бігти! — теж спохватилась Женя — Вже й поснідати не встигну!

І коли вона швидко затупотіла по сходах, Синько висунув із кофти мордочку й настрахано зашепелявив:

— Що він молов, той пгофесор?

— Не можна так! Це велика людина. Аби ти знав, скільки у нього книг. Там, у другій кімнаті. До самої-самої стелі. І професор їх не тільки перечитав, а й сам написав — аж двадцять штук! Чуєш? У великих людей, — Женя показала на голову, — завжди трохи не так; вони диваки і смішні бувають — страх. Ось прийде зима, побачиш, як професор босий у снігу качається. Він «морж», щоб ти знав…

Прокалатав третій дзвінок, і Женя прожогом кинулась на свій поверх, стрибаючи вгору через кілька сходинок. Пронеслась коридором, аж хвиля пішла стіною, гойдаючи портрети на шнурках-підвісках. Задихана, підбігла до дверей 5-А, але тут шлях їй перетнули Бен і Костя Панченко, шкільний дружок «генерала».