Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 32

Вона зіщулилась, притулилась у кутку, стиснута з усіх боків. Її потроху заколисувало, ставало душно, в голові поплив теплий дрімотний туман. І думки її знову повернулися до роботи. Пальці бігали по клавішах, заїдала буква «С» («Проклятуща! Треба викликати майстра»), сюди й туди літала каретка, і стукотіло, стукотіло в скронях… Галина Степанівна стріпнула головою, щоб відігнати важку дрімоту. Силою примусила себе переключитися на інше. Ага, Женя. Вона, очевидно, вже повернулася з басейну. І хоча б після води наділа вовняну шапочку, а то форсить та ще, гляди, застудиться. І хтозна, чи дома чоловік, чи не потягло його сьогодні, неприкаяного, на «трибуну ООН» (вона тихенько чмихнула й затулилась букетом хризантем, згадавши, як той серед ночі ганяв чортів), чи нагодує він дочку?

Одне слово, домашні клопоти заполонили її повністю.

Вона думала про Женю, про те, що дівчина довго сидить над уроками, погано їсть і що взагалі останнім часом із нею щось дивне коїться. То собі якесь звірятко завела (мабуть, начиталася книг і фантазує: чортик!). То щодня тільки й носиться з Беном — розказує, як він схопив двійку, як одірвав ручку від класних дверей, як дражниться і на перерві підставляє їй ногу. Розказує гаряче, сердиться — але видно, що не байдужа до Бенових витівок. Може, з цього й починається дитяча дружба? Галина Степанівна згадала своє дитинство, усміхнулась: колись і в них так починалось! На шляху перестрічав її Василь Цибулько (а він був тоді Вася, замурзаний і відчайдушний) і обов’язково або курявою обсипе, або реп’яхів начепить. Хлоп’яче залицяння!

…Шипіли пневматичні двері, вбираючи і випускаючи пасажирів, у тролейбусі ставало тісніше, якась дама нервово покрикувала: «Де білети! Передайте сюди білети!» Проте Галина Степанівна нічого навкруг не чула. Вона поринула у свої думки й спогади. Дивилася в одну точку й ніби когось переконувала: «Я на роботі й на роботі, а треба ближче до дочки. Росте, дорослішає, і якось тривожно стає — чи не прогавимо щось? Прибіжить із школи, і по очах її бачу — повно таємниць, повно життя й хвилювань. А як узнати, як допомогти, як захистити її серце?..» Галина Степанівна згадала Бена, його матір-красуню, що зараз гастролює десь у Канаді, вражено спитала себе: «Ну, як так можна? Народила й покинула хлопця на діда, хай росте, мов трава. А воно саме товчеться у дворі, чи довго йому до біди?»

Тролейбус підкинуло на вибоїні, огрядна тітка повалилась на друкарку, вм’явши їй в лице хризантеми. «Ой, та ви б обережніше», — спробувала рукою відгородитись Галина Степанівна. «О, краля заморська! — завелась пасажирка. — Бачили таку, не дмухніть!» Цибулько не слухала, що там виголошує тітка: мало що наговорить людина згарячу!

Одвернулась у куток, з жалем подивилась на квіти: пропали. Сплющені, немовби хтось наступив на них. Раптом, без всякого, здається, зв'язку, Галина Степанівна подумала: «Післязавтра неділя. Скажу дома, та й поїдемо у Пущу-Водицю. Гуртом, сім’єю. Зараз у лісі гарно. Золота осінь. Гриби. І Жені треба хоч трошки розвіятись, побути на повітрі. Та й поговорити нам з дочкою вже є про що»