Читать «Женя і Синько» онлайн - страница 31

— Галочко, прошу, негайно зробіть! Горю! — вбігає засапаний репортер з «Останніх вістей» і кидає їй на стіл клапті паперу, покреслені, вздовж і впоперек густо розмальовані карлючками.

Галина Степанівна нікому не може відмовити; часто друкує і в обідню перерву, часто залишається і після роботи. І прив’язує її до машинки ота симпатія, ота любов, з якою вимовляється на радіо її ім’я: Галочка. «Біжи до Галочки, вона швидко зробить». «Комп’ютер? Не знаю. Спитай у Галочки, вона скаже, як це писати». «Наша Галочка, у нашої Галочки…» Що треба людині, та ще жінці, в нагороду за її нелегкий щоденний труд!

У Галини Степанівни терпне спина за машинкою, але вона знаходить сили підвести голову, злегка всміхнутися й кожному сказати: «Візьміть, будь ласка. Робота готова»… І тільки тоді, коли останньою в друкарському бюро підводиться з-за столу й іде покульгуючи до дверей, тільки тоді відчуває: стомилась. Тут же, перед дверима, поправляє зачіску, підводить помадою губи й виходить на вулицю.

Трохи шумить у голові. Бо цілий день не відривалась від столика. Але інакше працювати Галина Степанівна не може — така в неї вдача.

В цей вечірній час на Хрещатику двома потоками сунуть пішоходи; люди спішать з роботи, усі заклопотані й зосереджені. Човгають підошви, шелестять плащі-болоньї, гуде притишений говір. Вулиця заповнена машинами, де-не-де спалахують вогні в будинках. Галина Степанівна вливається в той потік, що пливе до площі Калініна. І яка б вона не була стомлена, не забуває повернути у підземний перехід, де завжди одні й ті ж тітки продають квіти. Вона забігає сюди й купує собі хоч маленький пучечок гвоздик чи нарцисів. А от зараз подивилася й вибрала п’ять свіжих розкішних хризантем.

Задоволена покупкою, відійшла вбік і притулила до щік квіти. Білі вологі хризантеми, здалося їй, пахли гіркуватою осінньою свіжістю, пізнім холодком. Якби не така в’ялість, Галина Степанівна обов’язково всміхнулася б і сказала: «Які вони гарні! І пахнуть добре!» Але зараз не було сил радіти. На обличчі лежала печать втоми. Та Галина Степанівна була ще молода, вона пройшла півкварталу, кілька разів глибоко вдихнула (по-йогівськи, як радить Женя), і очі у неї ожили, повеселішали, а на щоках став поволі пробиватися інший колір — теплоти, здоров’я, жіночої привабливості.

З пучком квітів подалась вона до тролейбусної зупинки. На площі Калініна, як завжди у цей час, народу товпилось багато, і нахабніші — особливо бородаті молодики, схожі на біблейних пророків, — лізли в тролейбуси, сопучи й розштовхуючи інших. Галина Степанівна терпеливо вистоювала в черзі: оці десять-п’ятнадцять хвилин, поки вона чекає «вісімнадцятку», ото фактично і все, що випадає їй побути ввечері на свіжому повітрі.

Підкотив вісімнадцятий номер. Черга майже внесла щупленьку Галину Степанівну в тролейбус. Завжди побоюючись штовханини, вона проскочила в куток, на заднє сидіння. Людей набилося повно, але ще протискувались, висіли у дверях. Тролейбус рушив, пасажирів хитнуло назад, і якась мужикувата тітка сіла мало не на руки Галині Степанівні. «Та хай. Якось доїду», — подумала Цибулько, аби тільки не встрявати у суперечку.