Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 30

— Гм… Пропозиція цікава.

— Тоді домовилися, — констатував Олько. — Завтра якраз субота. Зустрічаємося о дванадцятій. Заїдемо на базар, закупимося і — вперед.

Уляна вийшла до вбиральні, і я спитав Олька:

— Чому ти не в Москві?

— Відпала потреба. Власник погодився заплатити дві штуки, і ми йому повернули пропажу. Я заробив чистими пів-штуки. Нормально?

— Напевно. А якби він підстрахувався есбеушниками?

— З нами був мєнт. Хоча якби я відігнав того «фольксваґена» до Москви, то я один заробив би дві штуки.

— Але ж є ризик.

— Ризик є завжди. А за тиждень я поїду до Польщі на «опелі».

— Його вже свиснули?

— Ні, ще тільки пасуть. Коли викрадуть, того ж дня й буду переганяти. Поїхали зі мною. Розслабишся. Гульнемо у Кракові за повною програмою.

— А назад як?

— Назад на «фольксваґені».

— І його так само ще тільки пасуть?

— Напевно.

— А як із кордоном?

— Митники теж мусять собі на хліб заробляти, — засміявся він. — Давай погоджуйся, дівчат візьмемо. По-моєму, тобі зараз тільки й треба, що розслабитися, так? — він плеснув мене по спині.

— Виходить, що так. Ти серйозно хочеш узяти дівчат?

— А що?

— Уляну і її подругу?

— Щодо подруги не певен, я ж її не бачив.

— А запрошення?

— Не проблема. Я маю цілу купу бланків з печатками. Залишається тільки вписати прізвища.

Повернулася Уляна. Вуста, з яких я злизав помаду, знову блищали карміном.

— Хочете прикол? Та колєжанка, яку я збиралася запросити на завтрашній пікнік, тут.

Олюсь враз пожвавився і замотав головою:

— Де? Покажіть.

— Я з нею зустрілася біля дзеркала. Зараз вона зайде. Але вона не сама. З хлопцем.

Ми всі троє витріщилися туди, звідки мала з’явитися Улянина подруга. Кілька пар сонливо тупцяло посеред зали під італійську пісню. Поміж них, вихляючи стегнами, увивалася офіціантка з тацею, повною порожніх келихів. За хвилю вигулькнула висока білявка в напнутих блакитних джинсах і, обережно обминаючи танцюристів, подріботіла попри столи. Робила це з неабиякою грацією, вигинаючись усім тілом, аж Олюсь задоволено прицмокнув. Білявка сіла навпроти хлопця. В них на столі було два горнятка кави і два келишки з лікером.

— Як її звати? — поцікавився Олюсь.

— У неї два імені: Лідія-Христина.

Олюсь засміявся:

— Здається, в Юрка на ім’я Христина алергія.

— Ні, вже пройшло, — сказав я.

— Ага, твоя дружина називалася Христя? — кивнула голівкою Уляна.

— Навіть якби вона називалася Уляна, це б нічого не означало. У мені всі почуття вже вивітрилися. Я порожній, як бубон. А твоя колєжанка гарненька. Правда, Олюсь у нас дуже перебірливий.

— Вона мені сподобалася, — сказав Олюсь, пожираючи її поглядом. — А цей кєнт що за пташка?

— Наречений, — сказала Уляна. — Закінчує медичний.

— Закінчує медичний, а вгощає якимсь дешевим лікером? Передайте їй, щоб вона нізащо за нього не виходила.

— От самі й передасте, коли я вас познайомлю.

— А коли станеться ця знаменна подія?

— Очевидно, завтра.

— Чому ж не сьогодні? Я налаштований якраз на сьогодні. А точніше, на вже. То як мені до неї звертатися? Лідія-Христина?

— Ми називаємо її Лідою.

Саме забриніла свіжа мелодія. Тото Котуньйо. Олюсь рішучим кроком рушив до їхнього столу.