Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 32
Юрій Павлович Винничук
— Наливай, Юрцю! Лідусику, а знаєте, Юрко балдіє від імені Христя.
— Справді? Чому?
— Його колишню дружину звали Христею.
— І що з нею?
— Він її втопив у ванні.
— Жартуєте?
— Які жарти? Я йому помагав.
— А труп куди поділи?
— Викинули в Полтву. У місячні ночі берегом Полтви гуляє її неприкаяний дух у білій сукні й важко стогне.
— Який жах!
Ми регочемо, як дурні. Олько сипле анекдотами, я наливаю, і час летить так непомітно, що коли Ліда нарешті спам’яталася й озирнулася, то за столиком, де вона раніше сиділа зі своїм хлопцем, банячила компанія з «Радіо-Люксу».
— О Боже! А де подівся мій кавалер? — здивувалася вона.
— Відплив у невідомому напрямі, — сказав я. — Хвилин так п’ятнадцять тому.
— А чому ж ви мені не сказали?
— Я думав — у туалет.
— Лідусю, не журіться, ми його зачекаємо тут, — пригорнув її до себе Олюсь. — А зараз ходімо танцювати.
І ми знову колисалися, і терлися, і ковзали руками, не звертаючи уваги ні на кого, а коли я пірнув язиком в Улянине вушко, вона застогнала і прошепотіла:
— Веди себе пристойно.
— Біля тебе неможливо вести себе пристойно. А крім того, я голодний. Я, мов дикий звір, готовий тебе проковтнути.
— Ах, так, я ж забула, що ми вже півроку парубкуємо. — Вона розплела руки з моєї шиї і поклала їх мені на груди, зі сміхом ледь-ледь відпихаючись. — Не будемо будити звіра. — Потім зазирнула мені в очі й запитала: — І що? Невже ми цілих півроку зберігали цноту?
— А ти як думаєш?
— Думаю, що з таким колєжкою, як Олюсь, дуже важко не вталяпатися у яку-небудь веселу історію.
— Помиляєшся. Мені було, навпаки, приємно думати, що ось довкола стільки спокус, а я твердий, як камінь. Хвилі пристрасті розбивалися об мої груди і відкочувалися назад. «Стояв, мов скеля, непорушний». До сьогоднішнього дня.
2
Так і проминув цей вечір у товаристві панночок, доки об одинадцятій кнайпа не закрилася і ми не повели дівчат по хатах. У брамі ми півгодини з Уляною виціловувалися, руки мої безперешкодно гладили її чудову сідничку, а коли я торкнувся грудей, Уляна зі сміхом вирвалася і збігла сходами нагору, кинувши на прощання:
— До завтра!
Я був добряче підхмелений, але дорогою назад відчув, що мушу випити ще, інакше розклеюся, мене раптом охопила жахлива туга за дружиною. У Винниках я купив пляшку шампанського і, чимчикуючи півтора кілометра до хати, пив вино просто з горлянки. Довкола панувала ніч, вікна були темні, жодна жива душа не зустрілася мені дорогою. Я вливав у себе шампанське, весело розмахуючи пляшкою, і збоку скидався, мабуть, на останнього пияцюру. Але туга наростала, вино її не глушило. Я задер голову і побачив затишне зоряне небо. Мені здалося, що моя душа спурхує і мчить туди, до зірок. Але то була не душа, а кляте шампанське — воно вирвалося з мене разом із кислим вмістом мого шлунку.