Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 28

— А все ж таки, яка у вас причина, щоб випити? — доскіпувалася Уляна.

— Причина поважна: сьогодні я отримав свідоцтво про розлучення.

— О-о, — здивувалася вона, — це справді знаменна подія. Але не знаю, чи поздоровити вас, чи поспівчувати.

— Скоріше перше.

— То ви недовго жили разом?

— Як на мене, то довго — сім років.

— Вона була стерва? — спитав Бодьо з розумінням.

— Ні, — відказав я. — Вона була зразкова. Але не для мене.

— І що ж вона робить у цю хвилину? — спитала Уляна. — Теж п’є шампанське?

— Ні. Шампанське вона серед дня не п’є ніколи. Вона в Америці. А там зараз обідня пора.

— І давно вона в Америці?

— Півроку.

— А чому ви не поїхали до неї?

— Мені й тут добре.

— Здорова думка, — кивнув Бодьо, — нікому ми там на фіґ не потрібні.

Я підливав йому й підливав, а він усе старанно випивав до дна і просто на очах п’янів. Уляна намагалася його стримати, але все намарне. Врешті вона перестала звертати на нього увагу й зосередилася на мені. Таке враження, що вона за один вечір постановила довідатися про мене геть усе. Наші коліна під столом притулялися, і я подумав, що саме час стиснути її коліна своїми. Я це й зробив, цокаючись із нею, а вона усміхнулася і тільки зиркнула скоса на Бодя, котрий уже був такий, як мені треба, — ніякий. Коли він вийшов до кльозету, я запропонував:

— Давай вип’ємо на брудершафт.

Їй ця ідея сподобалася, вона підсунулася ближче, ми переплели руки і спорожнили келихи, а потім я нахилився до неї і припав до її вуст. Я відчув ніжне тріпотіння язичка, п’яну вишню налитих соком вуст, і голова моя пішла обертом. Цілунок тривав, либонь, із півхвилини, і цього було достатньо, аби між нами пробіг невидимий розряд блискавки, а в очах з’явилося солодке передчуття майбутньої пристрасті. Мовби засоромившись своєї хвилевої слабості, Уляна після поцілунку кокетливо опустила погляд на поверхню стола й почала водити по ньому пальчиком. Надійшов Бодьо і впав на крісло, як лантух бульби.

— То шо? Шось п’єм?

— По-моєму, з тебе досить, — сказала Уляна в стіл.

— А по-моєму, ні, — заперечив він і потягнувся по пляшку.

— Може, ти не будеш хаміти? — перепинила його руку Уляна. — Це не твоя пляшка. Хоч би дозволу спитав.

— А давайте всі разом і вип’ємо, — сказав я добродушно і розлив вино у келихи.

— Бодик пити не буде, — проказала твердо дівчина.

— А чо’ це не буду? — обурився він.

— Бо я так сказала.

— А чо’ це ти мною командуєш?

Язик у нього заплітався, а весь він набурмосився і налився бурячковими соками.

— Спробуй випий, — сказала вона.

— І спробую.

Я не втручався. Все й без моєї участі йшло до природної розв’язки. Він випив і з переможним виглядом поставив порожній келих на стіл.

— Ти випив, — констатувала зимним тоном Уляна, глянувши на його келих.

— Випив. І ще вип’ю.

— Ні. Ти зараз підеш звідси.

— Я? Піду? Я? А ви тут залишитесь, так? А-а, поняв, він до тебе вже клини підбив?