Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 27

Коли він з’явився, я саме сплітав чергову павучу сіть і вже бачив, ясно бачив, як Уляна, розправивши янгольські крильця, летить мені назустріч. І раптом такий облом. Він плюхнувся на крісло біля неї, розвернувшись до мене боком, і сказав: «Привіт!» Він сказав «привіт» не мені, а лише їй і водночас цьомкнув її у розпашілу щічку. То був молодик студентського віку, можливо, її однокурсник, високий, вайлуватий, з прищиками-хотюньчиками на мордяці й нахабним виразом там же. Якщо ви бачили коли-небудь карту Полінезії, всіяну малюсінькими кораловими острівцями червоної барви, то будете мати повне уявлення про те, як виглядала його пика. Зайве казати, що вигляд її мені не сподобався. Манери теж. Таке враження, ніби він і не помітив, що його панна щойно розмовляла зі мною, мене він ігнорував. Ну й хрін із ним.

— Що ти п’єш? — поцікавився Прищик, ніби на столі, крім порожньої пляшки шампанського, стояла ще ціла батарея напоїв, і без жодних церегелів узяв та надпив з її келиха. — Класно, — сказав він, облизуючись.

Він усе ще продовжував сидіти боком до мене, пожираючи очима свою дівчину і не звертаючи уваги на того, хто сидів навпроти.

— Я п’ю шампанське, яким пригостив мене пан Юрко, — промовила Уляна, і тільки тоді увесь той архіпелаг прищиків-хотюньчиків розвернувся по екватору на сорок п’ять градусів. Обличчя його розхмарилося, коли він почув, хто я, після чого він навіть скорчив щось на зразок усмішки і простягнув лапу. Моя долоня втонула в ній, як нога Попелюшки в солдатському кирзаку.

— Бодьо, — сказав Бодьо.

— Ми разом вчимося, — додала Уляна, мовби натякаючи на те, що сіті свої я можу плести й надалі, бо що таке однокурсник? Усі свого часу починають романи з однокурсниками. — Пан Юрко мені розповів стільки цікавого! Він теж ваш фан, — кивнула на Бодя, — читає все, що виходить з-під вашого пера. У них в кімнаті навіть влаштовуються змагання за ваші сторінки: хто перший буде читати, а потім дискутують. Одного разу навіть до бійки дійшло.

Бодьо мотав головою і ласо позирав на шампанське. Я подумав: нехай попросить. Він мене стільки часу не помічав, то чому я маю помічати, куди зиркають його очі? І він попросив. Але не мене, а її.

— Можна я ще надіп’ю? — спитав. — Щось мені в горлі пересохло.

Я на миґах пояснив барменові, чого потребую, і за хвилю офіціант приніс ще одну пляшку шампана та келих.

— О-о! — зраділа Уляна. — Ви хочете нас споїти?

— Боронь Боже, просто в мене такий настрій.

— Який?

— Такий.

— Не може бути. У вас якесь горе?

— Ні, але є бажання випити.

Я наповнив келихи.

— За що вип’ємо? — поцікавився Бодьо.

— За знайомство, — сказав я.

— Правильно, за знайомство, — підтвердила Уляна, і ми цокнулися.

Бодьо на очах розквітав, після першого келиха пика його порожевіла, а коралові острівці вже не так упадали в очі, проте вони свідчили про одне: вона йому не дає. І не тільки вона. Ніхто йому не дає. В душі я розсміявся. Я й сам півроку постив. Півроку? Який жах! Шість місяців без оргазму!