Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 134

Юрій Павлович Винничук

Мар’яна вийшла з ванни обмотана рушником та, наблизившись до мене, розвела руки, рушник опав і скрутився біля її ніг, а вона постала переді мною у всій своїй юній красі, а в ліжку поводилася так, мовби була сама невинність і навіть один раз тихенько зойкнула, даючи зрозуміти, що цілочка пробита. Я губився у здогадах, навіщо вона розігрує цей театр, але не був певен, чи це дійсно театр: може, вона й справді раніше кохалася зі мною неусвідомлено, але чи таке можливе?

3

Починало сутеніти, коли ми наблизились до місточка, і, щойно ступили на нього, я знову почув голос Чубая, який цитував «Самогубство закоханих на острові Небесних Мереж» Тікамацу Мондзаемона:

Ось і Сливовий Міст. Тут Сугавара-но Мітідзане Спинивсь, пливучи у вигнання У провінцію Цукусі, тут Він пісню журливу склав: «Не забувай мене, квітучий саде!» А слива та, яку любив, у тузі За ним услід перенеслась Одним стрибком в Дадзайфу. Зелений Міст. Покинута вигнанцем і поетом, Тужила тут сосна зелена. А потім, як і слива та, помчала У слід за ним, не годна Розлуку пережити. І третій міст — Вишневий. Та вишня сил не мала Вирвати міцний свій корінь І відлетіти вслід учителю, Відтак в гіркавій тузі всохла.

Місток скрипів під ногами й гойдався, після вчорашнього дощу вода в озерці піднялася і майже сягала містка, Чубай у човнику знову сидів спиною до нас і рибалив, голос його ставав чимраз тихішим і невиразнішим, а незабаром перейшов на тихе мурмотіння, яке котилося над водою, мов сиза мряка.

Ми зайняли наше місце під плакучою вербою. Я розстелив ряднину, розклав пляшки й склянки, ловлячи себе на тому, що роблю все з дивовижним спокоєм. Мар’яну спокійною назвати було неможливо: вона витверезіла і знову стала нервуватись і, щойно я розкоркував шампанське, відразу простягнула свою склянку. Ми обоє потребували випити. Після першої пляшки вона попорпалася в сумочці й видобула флакон. Коли я глянув на нього, серце в мене зупинилося. То був не той флакон, який мені показував Ростислав. То був флакон, на якому в кутику красувався елегантний чорний череп з кістками. В моїй голові з шаленою швидкістю замерехтіли всі можливі варіанти того, як можна вийти з цієї ситуації цілим і неушкодженим, але жодна з них не була настільки ідеальною, щоб я міг нею цієї миті скористатися. Тоді я вирішив за всяку ціну відтягувати час, заки щось вигадаю.

Я розкоркував другу пляшку і сказав:

— Не спіши. Ми ще маємо покохатися.