Читать «Весняні ігри в осінніх садах» онлайн - страница 133

— Я хочу випити, — сказала вона.

— На таку святкову подію, як наша смерть, я придбав мартіні, шампан і грузинське вино.

— Для тебе це свято? — здивувалася Мар’яна.

— Якщо день народження свято, то день смерті й поготів.

— У тебе й справді святковий настрій, — промовила вона з сарказмом. — Таке враження, що смерть для тебе забава.

— Прогулянка. Цитую твої слова. Коли я собі це повністю усвідомив, я заспокоївся і перестав нервуватися.

Вона все ще дивилася на мене з деякою недовірою, врешті поцікавилася, чи написав я поему про самогубство.

— Ні. Я вирішив бути банальним. Я написав звичайного примітивного передсмертного листа.

— Чи можу я на нього глянути?

— Взагалі він призначений для читання після моєї смерті. Але, враховуючи той сумний факт, що ти не зможеш з ним ознайомитися, я дозволю тобі його прочитати.

Я простягнув їй картку паперу, яку набазґрав нині вранці. «Дорогі друзі! — писалося там. — Хочу вам сповістити, що я вирішив з усіма вами попрощатися і піти у засвіти, не чекаючи, коли настане той день, який мені призначено. Я сам собі вирішив вибрати цей день. Це велика перевага людини, що вона може сама собі встановити день смерті. Цим вона стає могутнішою за Бога, який є вічним.

Я йду не тому, що мені зле, не тому, що мені щось не вдалося, не тому, що я в депресії. Я йду тому, що я на вершині щастя. Я там, де рідко кому судилося побувати. Я досяг усього, чого прагнув, я мав усе, що хотів, я взяв від життя стільки, що декому вистачило б на кілька життів.

Я не йду від вас сам. Товариство мені складає прекрасна панна, панна моїх снів, та, про яку я мріяв усе життя, ми йдемо разом. Коли хтось із вас забажає колись провідати нас, то знайте — наш дім за третьою зорею».

У Мар’яни тремтіли пальчики, коли вона читала цього шедевра епістолярії. Я простягнув їй ручку:

— Напиши кілька слів від себе. Що, мовляв, і ти чиниш це добровільно. А то хтозна, чи не подумають, що я тебе змусив.

— Ніхто так не подумає, — буркнула вона і ручки не взяла. — Нічого я не хочу писати. І так ясно, що ми це зробили добровільно…

— Може, тобі і ясно, але знайдуться люди, які у всьому звинуватять мене, що я тебе намовив, а то й змусив або просто отруїв без твого відома, щоб ти вже нікому не дісталася. Такі випадки були. Тому я й прошу тебе написати кілька слів.

— Той, хто так подумає, — дебіл. Нічого писати для дебілів я не буду.

Ну, що ж, я мав рацію. Я не помилився, що вона вирішила мною прикритися.

Я налив їй мартіні, і після другого келиха її настрій покращився, принаймні вона трохи розслабилася і зручно вмостилася на канапі, хвильку посиділа в замріяному стані і попросила, щоб я напустив ванну. Купалася вона довго, щось наспівуючи, а я цмулив сухе вино, змішане з мартіні, й відчував, як у мені закипає образа, я ледве стримував себе, щоб не висловити все, що передумав за ці кілька днів, коли дізнався про справжню причину її суїцидального комплексу. Проте я мусив зважити на прохання Ростислава і, зрештою, я жалів її, я не міг собі уявити, що це чудове тіло за лічені тижні буде гнити в землі. Я злився на неї, що вона не призналася мені в усьому, бо тоді б я був із нею до останку, як у класичних мелодрамах, я б скрасив її останні дні, і це теж коштувало б оспівування, і це теж стало б історією вічності. І тут-таки спадала мені інша думка: чи певен ти, що тоді б вона вибрала тебе? Ні, вона мене вибрала не для того, щоб я зі сльозами на очах відпровадив її у небуття, а для того, щоб забрати мене з собою, як потопельниця, що затягує на дно ріки пливака, який припав їй до серця.