Читать «Голодомор» онлайн - страница 49
Євген Гуцало
— А вона не їсть? — скрикує Василь Гнойовий.— Ось я їй заніс — і вона їсть. То чого їсть, коли мене сварить, га? Хай не їсть! А чим би я годував її? В колгоспі не розживешся.
— Що правда, то правда.
Василь Гнойовий кладе на столі два набубнявілі жилами кулаки.
— Каже Олька, що живу розбоєм? І живу! Бо інакше не проживу, і вона б інакше не прожила, а так скрипить, іще тягне.
— Хіба тобі можна? Ти активіст...
— А хто знає? Ото хіба що жінка знає... Беру в тих, у кого є. А у кого нема — в того не беру. Ти їж, їж.
— Сьорбаю потрошку... Жаль тебе, Василю. Це ж народ тепер такий страшний.
— Народ страшний, а я ще страшніший! — гордо так, гнівно.
— Попадешся в чиїсь руки...
— Ще нікому не попався — й не попадуся. А як інакше?.. Ох і Олька! Вона ж слаба в мене, три чисниці до смерті!.. їсть — і сварить мене. А як би вона жила, якби не мій розбій? Отака жінка, отака вдячність. Хоч добре, що від такої жінки господь бог дітей не дав.
— Горе дітей не мати.
— Аби вимерли?.. Я ось що надумав, Горпино... Ти їж, підкріпляйся.— Василь Гнойовий зводиться, ходить по хаті, мовби його нечиста сила колотить. Далі спиняється й каже: — Не йди в Забару, зоставайся в мене.
— Переночую — й завтра подамся.
— Е-е! Назавжди зоставайся, будь мені за жінку.
— За яку жінку? — не тямить Горпина, забуваючи ложку в мисці.— Таж у тебе є жінка, маєш Ольку, сестру мою.
— Та яка вона мені жінка? Ти ж бачила. Ні встати, ні попорати, ні себе опоштати. Каліка. А я ще при силі, при здоров'ї. Сам себе прогодую й тебе прогодую. Бо що тобі в Забарі? Пухнутимеш з голоду — ото й усе, поки ноги витягнеш. Дивлюсь на тебе, Горпино, й жаль крає душу... Мене доглянеш, за сестрою дивитимешся, а я тебе не скривджу.
Горпина ледве спромагається на слово:
— Де ж таке чувано.
— Е-е, ще не таке чувано.
— Я б і зосталася, але ж Олька — сестра моя, та й перед людьми сором.
— Сором очей не виїсть. Посоромишся трохи — і звикнеш. Ти не думай! А я тебе і прогодую, і зодягну. Бо ще маю оці руки.
й показує їй свої руки — довгі, мотузовані жилами, з порепаними долонями, з чорною землею під нігтями.
— А як попадешся?— питає Горпина.— Бо ти доскоцький, але й на тебе знайдуться доскоцькі.
— Двом смертям не бувати, а одну не обдуриш. Ось, подивися...
Василь Гнойовий підходить до скрині, відчиняє віко — й жужмом дістає звідти всяку всячину, всякий крам та одяг.
— Для кого постарався? Таж для своєї Ольки. Другі жінки ходять у дранті, у лахмітті, а в моєї ген скільки обнов. Але ж їй не до обнов. То дістануться тобі, ти все посходжуєш... Приміряй оцю хустку.
Кидає жіночі лахи до скрині, а Горпині простягує квітчасту хустку з торочками. Повагавшись, Горпина боязко бере хустку, гладить пучками пальців.
— Гарна,— шепоче.
— Не бійся, приміряй.
Горпина знімає свою марку білу, закутується квітчастою — і запитально дивиться на Василя Гнойового. Мовляв, скажи, чи личить, бо ж нема в хаті дзеркала, щоб подивитися на себе, щоб полюбуватися.
— Як наречена! — хвалить він.
— Ет,— несподівано шаріється Горпина.