Читать «Голодомор» онлайн - страница 47

— Правда... То кажіть, що хочете, бо в мене робота,— нагадує Карпо Гнилоквас, готовий поспішати, бо тітка більше риби не дасть.

— А тільки ж я хочу поміж своїх, о. Коло батька та коло матері, коло діда та коло баби, коло сестри своєї Килини та коло брата Ілька.

— Чи не однаково?

— Бо не однаково!— ласкаво заперечує тітка Юстина. — Я й грабареві сказала, де саме копати... Були разом на світі цьому, то й на світі тому хочеться бути разом, з ріднею, бо з ріднею скрізь легше. Бо в отій ямі — як у колгоспі, а я до колгоспу не хочу. Я ж одноосібниця, знаєш?

— Та знаю, що одноосібниця.

— То чого мені в той кагал? Не хочу.

— Ох і одноосібниця ти, Юстино!

— Авжеж, авжеж, не хочу в яму, хочу до своїх, поміж своїх. Тільки ж ти, Карпо, не обмани мене. Я тобі рибу дала, я з тобою договорилася, бо гріх буде тобі за мене.

— А, де той гріх...

— І суд божий,— нагадує Юстина.— Нема людського суду, то божий буде.

— Ждіть, ждіть.

— Ждатиму,— обіцяє тітка Юстина.— Як на цьому світі не дочекаюся, бо вже ледве клигаю, то на тому світі дочекаюся, бо на тому світі що? Лежиш собі і ждеш, ні роботи ніякої, ні колгоспу, що тобі день, що тобі ніч...

— Ну, в мене робота.

Карпо Гнилоквас іде до грабарки, той тітчин вузлик тулить поблизу мертвої руки, що вгору задерлася зі скарлюченими пальцями, смикає за віжки. Гнідий кінь стріпує гривою і хвостом, відганяючи мух та ґедзів, і скриплять немащені колеса.

— А не повинен би обдурити, я йому рибу дала. а кому б ще гостинця дати, коли більше нема кому...

Василь Гнойовий випростується над колодою, на якій рубає дрова, і, тримаючи в руці сокиру, дивиться на жінку, що йде від воріт. Голову в жінки пов'язано білою хусткою, а тому її смагляве лице — як великий чорний вугляк, а на цьому вугляку палахкотять очі гострими присками.

— Добрий вечір,— вітається жінка, дивлячись спідлоба пильно-пильно.

Василь Гнойовий різко відкидає сокиру на траву й зле питає:

— Хто така?

— Вечір добрий,— ще раз вітається жінка.— Не впізнаєш?

— Багато всяких тут ходить через село.

— Та я ж Горпина.

— Яка Горпина?

— Горпину забув? З Забари я, твоєї Ольки рідна сестра.

— Горпина?— роззявляє рота.— Моєї Ольки сестра?

— Так змарніла, що не впізнав?

— Овва!.. То це справді ти, Горпино, чи мара?

— Та це я така, схожа на мару,— каже Горпина й проводить долонею по сухих очах, наче сльози витирає.— А як там Олька?

— Нездужає... Чого навідалася? — І, не чекаючи відповіді, скрикує зачудовано: — Та ти ж молода, а постаріла так!

— Бо постаріла, правда твоя... В хаті Олька? То я зайду до неї.

— Та кажу, що нездужає, то в коморі лежить, бо дух важкий від неї...

Горпина йде в комору, а Василь Гнойовий збирає нарубані дрова, бубонить:

— Хтось би другий вже давно перестав годувати таку жінку. Надумала вмирати, то вмирай, а я, дурний, годую. Гут самому нема чого в рот покласти, а я... Мала б за мною глядіти, а я глядю її.

Несучи дрова, спиняється в сінях перед коморою, звідки чуються тихі жіночі голоси.