Читать «Голодомор» онлайн - страница 50

З сіней чується якийсь шерех, якесь човгання, якесь кректання. Бряжчись відро. Потім починають повільно відчинятися двері, вже й відчинилися, та ще нікого нема — і в знеможливій тиші з'являється рука на одвірку, далі нога на порозі, потім і немічна постать жіноча згорблена.

— Олько, ти? — виривається в чоловіка.— Встала?

Олька — сама тінь від людини. Сива голова похитується на тонкій шиї. На обличчі тремтить блідий туман болісної усмішки, й випиті вуста тремтять болісно.

— Закортіло до вас.

Хапаючись руками за стіну, ступає до вікна, за яким уже темними густими коноплями стоїть вечір, і знеможено опускається на широку лаву. Відсапується, наче не з комори через сіни перейшла, а здолала далеку дорогу.

— Чуєш, Горпино? — озивається.— Славна ти в хустці.

— Та я зніму зараз, це Василь...

— Не знімай,— каже Олька.— Ходи в хустці. Хай тобі дістанеться, ніж якійсь другій.

— О, таки правда,— тішиться чоловік.

Олька молитовне складає перед собою висхлі руки — й тихенько, з болісною усмішечкою каже:

— Я оце лежу й таке собі надумала... Скільки вже мені лишилося жити? Один бог знає, тільки ж небагато. Чує моя душа, що небагато... Вже ти, Василю, намучився зі мною, то більше не мучитимешся.

— Олько, гріх таке говорити! — чоловік до неї.

— А я добра тобі хочу. Ось і надумала: хай Горпина залишається в нашій хаті — і живіть з нею.

— Як жити? — в один голос вигукують сестра й чоловік, подивовані, що вона чи вгадала їхню балачку, чи підслухала.

— Живіть, як чоловік і жінка.

— Ой, Олько,— схлипує сестра. Й береться розв'язувати хустку па голові.— Це твоя хустка...

— Не знімай, не знімай! — Олька до неї. — В тебе є здоров'я зносити хустку, а в мене його нема. Чуєш, Василю? Залишай Горпипу, хай буде тобі за жінку. Чуєш, Горпино? Хай Василь тобі за чоловіка буде. Ви помиритеся. Василь хоч і зарізяка страшний, а з ним жити можна.

Зводиться з лавки, хапається рукою за стіну.

— А ти куди? — чоловік до неї.

— У свою комору, там і вмирати буду. А ви тут зоставайтесь, не йдіть за мною. Та побалакайте ладком, та договоріться. Договоріться по-людському...

Човгає через поріг, і двері за нею скриплять, зітхаючи й стогнучи.

— Дядьку, дайте їсточки.

— Де ж я тобі візьму?

— У вас є.

— Хто тобі сказав, що в мене є? — сердиться Павло Музика так, що жили напинаються — скипають на лобі. І вже пильніше приглядається до хлопця, що забрів на обійстя, стоїть у подертій сорочечці та полатаних штанцях, босоногий, а бузинові очі зелені дивляться так жалібно, так благальне, що мало гарячими сльозами не бризнуть. — А чий ти будеш?

— Хіба ви не знаєте? Сусіда ваш.

— Грицько?

— Вже ж Грицько.

— То чого в свого батька Гаркуші не просиш їсти? І в своєї матері?

—- Нема їсти в нас, а батько зліг, — переминається з ноги на ногу малий Грицько.— Дайте їсточки! Бо й я помру так, як мої брати повмирали. Я не за дурно прошу, я відроблю вам. Чи тепер на городі, чи тоді, коли виросту.

— Еге ж, виростеш, коли не помреш, — бубонить Павло Музика. — А не хочеться вмирати, хочеться пожити, правда?

— Хочеться, дядьку!