Читать «Голодомор» онлайн - страница 46

Де він?

Галя зводиться в шумкому житі, в співі жайворонків, дивиться наокіл. Може, десь вигляне чубата голова? Не видно. , А коли... а коли вмер із голоду?

Повагавшись, Галя засуває руку за пазуху, дістає скибку хліба — й підносить перед собою, тримає так, що видно хліб і жайворонкам, і сонцю, і всьому білому світу. Повинен би побачити й отой парубок, що стежив за нею, що біг назирці.

Лише лискучі зелені хвилі молодого жита.

Галя дістає з-за пазухи грудочку білого рафінаду — й простягає перед собою. Поглянь! Хіба ти не бачиш — ось цукор, ось хліб!.. Ще й співається:

Там Василько косу носить,

тонкий голос переносить...

Не бачить, не чує... Поїхав за Десну...

Руки опускаються, як зів'ялі, й Галя поволеньки плине зеленим морем до села, що вже ген-ген закучерявилося яблуневими та вишневими садками.

Грабарка скрипить немащеними колесами, гнідий кінь покивує головою, що важко обвисає, а він задирає раз по раз її вгору, наче боїться загубити на курному сільському шляху. Карпо Гнилоквас ступає обіч грабарки, і його довгообраза голова також обвисає на груди, то він раз по раз сіпає нею, наче також боїться загубити,

— Карпо, Карпо!..

Гнилоквас не чує. Тоді Юстина, що сидить на лавці під вощінням, уже не кличе, а зойкає якнайпронизливіше:

— Ой... Ой!

На той зойк Гнилоквас зупиняється, дивиться на тітку болотяною каламуттю сонних очей.

— Чого стогнеш? — питається.— Ще жива?

— А підійди-но сюди,— просить Юстина.

Карпо Гнилоквас з батогом у руці чалапає до тітки.

— Чого тобі? — каркає.

— Сиджу та жду тебе... Везеш когось? І киває на грабарку, з якої стримлять угору чиїсь темні закоцюблі пальці.

— Везу... Може, й вас підвезти?

— А куди підвезти? — питає Юстина.

— Та до ями, куди ж.

— Е-е, до ями не хочу,— лагідно відказує тітка Юстина, рада, що Карпо Гнилоквас спинився та балакає з нею по-людськи.— Хочу на цвинтар, а не до ями.

— Зараз?

— Та ще не зараз, бо годна дух перевести.

— Як годна перевести дух, то переводь собі. А нащо кличеш? — без гніву гнівається Карпо Гнилоквас.— Бо в мене робота, село велике. Поки об'їдеш туди-сюди, а тут іще з тобою балакай. Дурна ти, Юстино.

— Бо справді дурна,— лагідно згоджується Юстина.— Візьми ось...

І подає йому якогось вузлика, що сіріє у бур'яні під лавкою.

— Ходила у Петрівку до брата Сави, то він трохи риби дав закропитися.— Візьми, це тобі.

Карпо Гнилоквас бере той вузлик — загорнутий у пілочку полумисок, що справді таки пахне смаженою рибою.

— То завезеш на цвинтар? — питає тітка Юстина.

— Безпремінно! — тулить гостинець до грудей.

— Тільки ж дивися, не до ями, бо святий бог усе бачить, він не простить.

— Ага, на цвинтар,— обіцяє Карпо Гнилоквас, бо пообіцяти хіба важко — та ще й за печену рибу.

— Я дурна, дурна, але ти не думай ото, що зовсім без олії в голові,— тішиться собою тітка Юстина.— Хочу з тобою наперед умовитися, а з грабарем Никоном я вже потолкувала, він мені обіцяв могилку викопати. Я в нього могилку велику не прошу, бо нащо мені велика? Я сама собі маленька, а ще всохла, то багато місця не залежу, правда?