Читать «Не вбивай» онлайн - страница 99
Богдан Лепкий
Гетьман знав, що таке письмо — нелегка річ. Історичний документ. Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть їх докупи. Гетьман не хотів їм мішати.
Пішов до третього переділу.
— Як же маю писати? — питався Ломиковський.
— Пиши як розумієш, — відповів Апостол, — прочитаємо і справимо. Не зразу Рим збудували.
Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипіло по папері.
Апостолові важко було тихо сидіти. Взяв Горленка набік і, закарлючуючи вус, шептав йому до вуха:
— Це треба нам було давно зробити. Боюся, чи не запізно.
— Краще пізно, як ніколи, — відповів Горленко.
— А що ж наші жінки й діти? — спитав Апостол. — Як ми їх оставимо на помсту москалям?
Горленко задумався.
— Треба буде і їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як ні, то й залишити в якомусь городі, подальше від воєнного пожару. Та об тім ми ще побалакаємо з Іваном Степановичем. Він голова.
— Авжеж, що не хвіст, такий, як Кочубей.
— Гей-гей, Кочубей! — промовив Горленко і зітхнув.
— Такий богатир, такий пан і під кнут спину наставив.
— Бо дурний. Жінці потурав.
— Жінку люби, та ум не губи.
— Отож і я кажу!
Підступив до них Орлик.
— Цитьте, не мішайте генеральному обозному, хай пише.
— Я вже написав, — озвався Ломиковський.
— Так прочитай вашець, — відповів Апостол.
— Хай Орлик прочитає.
— Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере.
Ломиковський читав. Зараз по першому реченню його спинили. Письмо починалося звичайною формою: «Ихъ царского преосвътлого величества войска Запорозкаго генеральніи старшины и полковники…»
— Так не можна, — казав Апостол. — Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана.
— Про Україну, — додав Орлик.
— Пиши: «Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію»…
Довго перепилися, заки справили письмо від початку до самого кінця.
— Прочитай ще раз ab ovo, — домагався Апостол.
Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт.
— Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоровля, — кінчив.
— Ні, так не йде! — завважив Горленко. — Краще пиши:
«Що предложивши, наше вірно прихильнеє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє».
— І так ні, — противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся. — На мою гадку, ось як слід написати: «Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшій над нашим войском козацким будучії не рознилися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спольною братерскою вяжучися любов'ю, щирим совітом діло тоє Боже, великеє вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготрівалого здоровля і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенноє із глибини душ наших щире йому вдячних поручаєм».
Перечилися за чергу в підписах, аж і вирішили, щоб підписувати поазбучно.
Підписали.
— Фу! Та й утомився! — сказав Апостол, передаючи Горленкові перо. — Аз, буки, віди, глаголь… так, це на тебе черга.
— А тепер, хай писар гарно начисто перепише. Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.